Шрифт:
Вона приступила до його колін і, спершись до них, ждала слів, котрим так любила з його блідих уст прислухатись.
Він мовчав, а потім, потерши чогось чоло, почав:
– Бо є божа коробка, Зоню, а в тій божій коробці є сонечко, і янгол держить ту коробку, коли він нею крутить удень... от так, бачиш.
Він узяв з постелі її хустку і, держачи її ціпко п’ястуком, обертає цілим рам'ям живо, наче з руки його стало колесо.
– Коли крутить уднину ту божу коробку, то світить сонце, а коли вночі, то місяць. Тепер уже знаєш?
– Знаю,- відказала побожно Зоня.
– Так, відай, там... у Бессарабії... відай, так неньо оповідав... відай, відай.
Поволі поволіклись сірі дні. Як сказано, минули великі свята. Морози за морозами ще добре вставлялись, так аж доки не наспіло стрітення.
Коли настало стрітення і люди йшли до церкви, а мати поралась коло печі, вибігав Павлик щохвилі поза поріг і обзирав стріху.
– Зачиняй двері, не студи хату. Не чуєш, який мороз надворі? Гадаєш, як сонце, то вже й тепло. Пожди ще!
– Мені не студено,- вимовляється Павлик, підтягаючи одну ногу й ховаючи руки під пахву, не перестаючи поглипувати крізь вікно, доки мати не заздріла цього.
– Мой, ти що, визираєш гостей?
– гукнула.- Визирай їх надворі, дай Зоні хустку на голову й рушай одне з другим за поріг. Уже вас маю по вуха...
За тими словами відчинила широко двері, й обоє вийшли, а вона замкнула двері.
– Чому ти все вибігав надвір, Павле? Через тебе мама гнівні, і тепер мушу і я замерзнути.
– Е, що мама знає,- відповів Павлик.- Вона все своє, як баби, я знаю, що я знаю. А щоб і ти те знала, я тобі розкажу. Сьогоднішній день називається стрітення.
– Стрітення,- повторила Зоня механічно й захукала в руки.
– Сьогодні можна медведя бачити.
– Ая?
– Зоня, зачудована, отворила рот і дивилась йому прямо в очі.
– Ая, ая... не гадай, що я брешу. Ти лиш міркуй, що скажу.
– Та кажи, бо вже мені студено.
– Ти видиш, що сьогодні сонечко?
– Виджу. То... бож-жа дит-тина з коробкою...- почала пояснювати Зоня протяжно і тут же урвала. Удар Павликової долоні по її голові відтяв її дальші слова, і вона скривилася.
– Я скажу мамі, що ти мене б’єш. За що ти мене б’єш?
Її очі залилися слізьми, а спідня губка висунулась уперед.
– Скажу...- жалілась дівчинка.
– Іди скажи. А я зате не скажу, що я знаю, а був би сказав. І я те буду знати, а ти ні.
Дівчатко перепросилося.
– Кажи,- просило,- я вже не скажу, вже не скажу. Вже не болить!..
– То слухай. Видиш сонечко?
– Виджу. Воно так світить,- сказала Зоня, любо ділячи слова.
– А тепер диви. Диви вгору на стріху.
Зоня виконала братів наказ.
– Капає зі стріхи?
– Я не знаю.
– Не капає?
– Капає.
– То заплющай очі і втікай до хати, бо медвідь виліз із буди. Скоро!
Мала Зоня зойкнула і, не чуючись з остраху, влетіла в хату, а за нею Павло.
Мати, що держала глек із кип’ятком, подалась перелякано назад.
– Хто йде?
– спитала побілілими устами і присіла на лаву.
– Медвідь виліз із буди... зараз прийде... Мовчіть, тихо,- крикнула дівчинка і, шукаючи охорони коло матері, притулилася до неї.
Павло мовчав.
– Бог би вам це не простив, та би не простив, як мене перелякали...- вимовила.- Аж серце застигло... аж... аж... і то все он той...
І не доповіла.
Але ніхто не приходив.
– Бо стрітення, мамо, та й з стріхи капає...- боронився хлопець.- Гляньте самі: кап-кап-кап...
– А ти чув, що дзвонили?.. Та й не дослухав?.. Дам я тобі колись медведя!.. Дам, що пам’ятатимеш... Аж піт виступив на чоло...
Морози й стужа лагідніли, сніг іще хіба несподівано й рідко навертався, часто або дуже великими, або дрібонькими зірочками вставлявся, а замість нього імлистий дощ топив біле покривало землі, хат і дерев, оставляючи тут і там поодинокі клапті снігу, ніби простирала по полях, левадах і стріхах.
На невеликій леваді Марти остала між кількома деревами також біла шмата, вижидаючи, що її або зіп’є проміння сонця, або розтопить дрібний дощ, що сік не лиш годинами, але днями й ночами.