Шрифт:
Сонце припікало. То той, то другий, гупнувши трамбовкою, підносив білий рукав до засмаленого обличчя й обтирав упріле чоло, розпростовуючи зігнуту спину. Цей хвилевий антракт у роботі був таким природним, таким конечним, що я мимохіть звернув увагу на робітника, який ні разу не покористувався їм.
Цей робітник давно вже цікавив мене. Він одрізнявся од других своєю незвичайною працьовитістю, якоюсь завзятістю в роботі; він запекло викидав з себе силу як щось непотрібне й вороже. Його просто одривали від роботи на обід або спочинок, він завжди останнім і з видимою неохотою кидав її. Мовчазний і похмурий, з блідим нервовим обличчям, він рідко коли підводив очі - чорні, з лиховісним вогником. Я звик його бачити у всяку погоду в куцій чугаїнці, в рудій шапці на збитому волоссі, з короткою люлькою в зубах, з якої він раз у раз пахкав, випускаючи струмок синього диму. Я знав, що його звуть Карпом, що він хороший робітник, і більш нічого. Розмовитися з ним мені не вдавалося.
Я підійшов до Максима. Цей був цілком протилежна натура. Високий і білявий, вимуштруваний у військовій службі, од якої лишалась у нього лиш зручність в рухах та брава постать, - він був весь порив і одвертість.
– Ви добре знаєте Карпа?
– поспитав я.
– Атож… Ми з їм з одного села, з одного кутка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дворища.
– Чи він зроду такий працьовитий та мовчазний?
Максим осміхнувся:
– Та він трудяга парубок був… звісно, не такий, як тепер, коли його напало…
– Як «напало»? Що напало?
– зацікавився я.- Розкажіть, Максиме.
Максим спалахнув. Рум'янець залляв його обличчя, і білі вуси стали немов молочними.
– Багато розказувати, - запнувся він і зараз же почав: - Він, бачите, письменний, грамоту знає, книжку читає. Ще парубком усе, було, до вчителя ходить. А вчитель наш розумний пан був, не гордий, та щось прошпетився, й загнали його кудись… далеко од нас… Так ото було чи в неділю, чи в свято - Карпо вже й сидить в учителя на бесіді. Парубки на вечорниці збираються, кличуть його до дівчат - не хоче.
«Що я,- каже, - почую там розумного, чого навчуся?.. Дурниці, й більш нічого…»
«Чи не в ченці часом гадаєш постригатися?» - жартують було.
«У ченці я не піду, а худобиною нетямущою вік звікувать не бажаю…»
Хлопці й налають його, що він наче худобиною їх нарікає, а він нічого, знов до учителя в гості…
Ми з Карпом товаришували - звісно, зросли укупі, разом і горобців дерли, і товар пасли, разом і парубочили… Оце в неділю збираюсь, було, на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа, щоб охотніше було поміж челяддю. А він висунеться з хати та й тягне мене у садок.
«Ходім, - каже, - до мене, я тобі краще щось розкажу».
Не хочеться часом, та так же просить, так просить. Посідаємо в холодку, й почне він говорити, почне оповідати, - про що вже він мені не розкаже! І як люди по чужих землях живуть, і де які звірі водяться, і що всередині у чоловіка робиться, яке серце, з чого кров та як вона по жилах біжить.
Говорить, а очі в нього так і блищать, мов жарини… А часом зіб'ється, запутається.
«Ні, - каже, - не так, піду спитати в учителя».
Недовго й ходив - поїхав учитель…
Засмутився Карпо, не їсть, не п'є, як ніч ходить… Глузують наші, на сміх його беруть:
«Що ти батька рідного поховав чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?»
«Батька!.. що мені рідний батько? Пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одкрив… світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися».
«А ти б до нової вчительки… вона б тебе довчила», - рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.
Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя - то він до мене на розвагу та й виливав журбу свою.
«Дивлюся я,- каже, - на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє… А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний… В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву…»
Смішно мені з Карпа.
«Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма…»
«Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала…»
Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, - не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть…
«А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце…»
Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася… Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, - от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, - він, було, лається в громаді: