Вона бу­ла з гір. З да­ле­ко­го гірсько­го се­ла, де жи­ли інші лю­ди, де бу­ли свої зви­чаї, де ли­ши­лись под­ру­ги. Там не бу­ло мо­ря. Прий­шов різник, зап­ла­тив батькові більше, ніж мог­ли да­ти свої па­руб­ки, й заб­рав її до се­бе. Про­тив­ний, не­лас­ка­вий, чу­жий, як усі тут лю­ди, як цей край. Тут не­ма ро­ди­ни, не­ма под­руг, при­хильних лю­дей, це край світу, не­ма доріг навіть звідси…

–  О-ля-ля… о-на-на…

Нема доріг навіть, бо як мо­ре роз­сер­диться, то за­би­рає єди­ну при­бе­реж­ну тро­пу… Тут тільки мо­ре, скрізь мо­ре. Вранці сліпить очі йо­го бла­кить, удень гой­дається зе­ле­на хви­ля, вночі во­но ди­хає, як сла­ба лю­ди­на… В го­ди­ну дра­тує своїм спо­коєм, в не­го­ду плює на бе­рег, і б'ється, і ре­ве, як звір, і не дає спа­ти… Навіть в ха­ту за­ла­зить йо­го гост­рий дух, од яко­го ну­дить… Од нього не вте­чеш, не схо­ваєшся… во­но скрізь, во­но ди­виться на неї… Ча­сом во­но дро­читься: ук­риється білим, як сніг на го­рах, ту­ма­ном; здається, не­ма йо­го, щез­ло, а під ту­ма­ном усе-та­ки б'ється, стог­не, зітхає… Ось як те­пер, о!..

–  Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!..

–  О-ля-ля… о-на-на…

…Б'ється під ту­ма­ном, як ди­ти­на в пе­люш­ках, а по­то­му ски­дає їх з се­бе… Лізуть уго­ру довгі по­дерті шмат­ки ту­ма­ну, чіпля­ються до ме­че­ту, за­ку­ту­ють се­ло, за­ла­зять у ха­ту, сіда­ють на сер­це, навіть сон­ця не вид­но… Та от те­пер… от те­пер…

–  О-ля-ля… о-на-на…

…Тепер во­на час­то ви­хо­дить на дах кав'ярні, при­ту­ляється до де­ре­ва і ди­виться на мо­ре… Ні, не мо­ря во­на шу­кає, во­на сте­жить за чер­во­ною пов'язкою на го­лові чу­жин­ця, не­мов сподівається, що по­ба­чить йо­го очі - ве­ликі, чорні, га­рячі, які їй сняться… Там, на піску, над мо­рем, зацвіла те­пер її лю­би­ма квітка - гірський крокіс…

–  О-ля-ля… о-на-на…

Зорі ви­сять над зем­лею, місяць - над мо­рем…

–  Ти зда­ле­ку?

Алі здриг­нув­ся. Го­лос ішов звер­ху, з да­ху, і Алі підняв ту­ди очі.

Фатьма сто­яла під де­ре­вом, а тінь од нього вкри­ва­ла Алі. Він спа­ленів і заїкнув­ся:

–  З-під… Смірни… да­ле­ко звідси…

–  Я з гір.

Мовчанка.

Кров бу­ха­ла йо­му до го­ло­ви, як морська хви­ля, а очі по­ло­ни­ла та­тар­ка й не пус­ка­ла од своїх.

–  Чого за­бив­ся сю­ди? Тобі тут сум­но?

–  Я бідний - ні зірки на небі, ні стеб­ла на землі… за­роб­ляю.

–  Я чу­ла, як ти граєш…

Мовчанка.

–  Весело… У нас у го­рах та­кож ве­се­ло… му­зи­ки, дівча­та ве­селі… у нас не­ма мо­ря… А у вас?

–  Близько не­ма.

–  Йохтер? [11] І ти не чуєш у хаті, як во­но ди­хає?

–  Ні. У нас замість мо­ря пісок… Не­се вітер га­ря­чий пісок, і рос­туть го­ри, не­мов гор­би верб­люжі… У нас…

–  Цсс!

Вона на­че не­на­ро­ком ви­су­ну­ла з-під фе­ред­же білий, ви­пе­ще­ний вид і пок­ла­ла з фар­бо­ва­ним нігтем па­лець на повні ро­жеві ус­та.

Навкруги бу­ло без­люд­но. Бла­кит­не, як дру­ге не­бо, ди­ви­лось на них мо­ре, й лиш біля ме­че­ту про­су­ну­лась якась жіно­ча пос­тать.

–  Ти не боїшся, ха­ним, [12] роз­мов­ля­ти зо мною? Що зро­бить Ме­мет, як нас по­ба­чить?

–  Що він схо­че…

–  Він нас заб'є, як по­ба­чить.

–  Як він схо­че…

Сонця не бу­ло ще вид­но, хоч де­які шпилі яй­ли вже ро­жевіли. Темні скелі виг­ля­да­ли по­ну­ро, а мо­ре ле­жа­ло вни­зу під сірою по­во­ло­кою сну. Нур­ла спус­кав­ся з яй­ли і сли­ве біг за своїми буй­во­ла­ми. Він поспішав­ся, йо­му бу­ло так пильно, що він не помічав навіть, як ко­пи­ця свіжої тра­ви зсу­ва­лась із гар­би на спи­ни буй­во­лам і розт­ру­шу­ва­лась по дорозі, ко­ли ви­со­ке ко­ле­со, за­че­пив­шись за камінь, підки­да­ло на бігу пле­те­ною гар­бою. Чорні при­сад­ку­ваті буй­во­ли, пок­ру­чу­ючи мох­на­ти­ми гор­ба­ми й ло­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, звер­ну­ли в селі до сво­го обійстя, але Нур­ла опам'ятав­ся, по­вер­нув їх у дру­гий бік і зу­пи­нив­ся аж пе­ред кав'ярнею.

Він знав, що Ме­мет там но­чує, і шарп­нув двері.

–  Мемет, Ме­мет! Кель мун­да! [13]

Мемет, зас­па­ний, ско­чив на но­ги і про­ти­рав очі.

–  Мемет! Де Алі?
– пи­тав Нур­ла.

–  Алі… Алі.. тут десь…- і він обвів зо­ром по­рожні лав­ки.

–  Де Фатьма?

–  Фатьма?.. Фатьма спить…

–  Вони в го­рах.

Мемет витріщив на Нур­лу очі, спокійно пе­рей­шов че­рез кав'ярню і виг­ля­нув надвір. На до­розі сто­яли буй­во­ли, за­си­пані тра­вою, і пер­ший промінь сон­ця ля­гав на мо­ре. Ме­мет вер­нув­ся до Нур­ли.

–  Чого ти хо­чеш?

–  Ти бо­жевільний… Я тобі ка­жу, що твоя жінка втек­ла з дан­га­ла­ком, я їх ба­чив у го­рах, як по­вер­тав із яй­ли.

Меметові очі полізли на­верх. Дос­лу­хав­ши Нур­лу, він одіпхнув йо­го, вис­ко­чив з ха­ти і, ко­ли­ва­ючись на своїх кри­вих но­гах, поліз по східцях на­верх. Він оббіг свої по­кої і вис­ко­чив на дах кав'ярні. Те­пер він справді був як бо­жевільний.

–  Осма-ан!
– крик­нув він хрип­лим го­ло­сом, прик­лав­ши до­лоні до ро­та.- Са-алі! Дже­па-ар! Бекір! Кель мун­да-а!
– Він обер­тав­ся на всі сто­ро­ни і скли­кав, як на по­же­жу: - Усе-їн! Мус­та-фа-а-а!

Татари про­ки­да­лись і з'явля­лись на плас­ких покрівлях.

Тим ча­сом Нур­ла по­ма­гав зни­зу:

–  Ас-ан! Ма­му-ут! Зе­керій-а-а!
– гу­кав він не своїм го­ло­сом.

Слолох літав над се­лом, знімав­ся вго­ру, до верхніх ха­тин, ско­чу­вав­ся вниз, ска­кав з покрівлі на покрівлю і зби­рав на­род. Чер­воні фе­зи з'явля­лись скрізь і кри­ви­ми та кру­ти­ми стеж­ка­ми збіга­лись до кав'ярні. Нур­ла по­яс­няв, що ста­ло­ся.

Мемет, чер­во­ний і неп­ри­том­ний, мовч­ки по­во­див по юрбі ви­ба­лу­ше­ни­ми очи­ма. Врешті він підбіг до краю покрівлі і ско­чив униз зруч­но й лег­ко, як кіт.