Аннотация
Був собі журавель куций,
Хвіст закарлючив,
Наносив сінця
Повні ясельця.
Червона шапочка,
Красная казочка.
Чи казати, чи ні?
Руданський С. В.
ЦАР СОЛОВЕЙ
(Казка)
ЧАСТЬ ПЕРША
I
За горами, за морями
Єсть велике царство: Могучого Соловея Сильне государство. І в тім царстві круту гору Річка підмиває; Над горою Соловея Пишний палац сяє. Стіль - шкляная, в діамантах, Стіни - криштальові, Скрізь підлога золотая, Двері - брильянтові. У палаці на високім Золотім помості Стоїть престол Соловея З слонової кості. І на нім лежить держава, Скіпетр і корона, І шайки правдиві висять На вагах закона. І брилює царський палац, Грає, як зірниця, А навколо розвинулась Пишная столиця. І столиця вся обмита Крепкими мурами, І ті мури замикають Дві залізних брами. І від мідної дороги З брами, як віднога, Йде до самого палацу Срібная дорога. І землі ж мав Соловей-цар - Боже, твоя воле! На полудень степ тягнувся, На опівніч - поле. І як степ той, так і поле Упирали в море; На заході цілу землю Розділяли гори. І на північ від тих горів Землю пущі вкрили, На полудень росла травка І джерела били. І щасливо царював він: Ворогів не було; На заході було тихо, Ніби сном заснуло; З опівночі і з полудня Брилювало море, Да й з восходу йому було Не велике горе. Хоч Канчук, царевич сильний, По степу шатався, Но і той із Соловейком Воювать боявся. II
Була в царя Соловея Красная столиця, Но ще краща в него була Молода цариця. І любились цар-цариця, Нігде правди діти; І на радість і потіху Дав їм господь діти. Мали вони за три роки Три хороших сина. І першая із них була Добрая дитина. Така тиха, така мила! Лиш на попі стала. Вже від рання до смеркання Поля не кидала. Все на полі, все на паші З чередою ходить І всі думи свого серця Співами виводить. І найбільше з него втіхи Цар з царицей мали І царевича малого Пастушком назвали. Середущий не так добрий, Як проворний вдався І ніколи, як і перший, Дому не тримався, Вигнув дужку з обичайки, Зав'язав струною, Зробив стрілку з очерету, Засмолив смолою. І бувало тілько встане, З рання до смеркання Скрізь ганяє і стріляє, Робить полювання. І із него цар-цариця Свою втіху мали І царевича малого Всі мисливим звали, Третій син їх був причепа, Так і називався. Чи від того, що він льоху Нігди не кидався, Чи від того, що до бочки Коли прип'ялиться, То бувало тягне-тягне, Поки не звалиться; Чи від того, що бувало П'яним хилитався І, щоб тілько не упасти, Він за все чіплявся. Так і жили й виростали Царськії синочки; Іден в полі, другий в лісі, Третій коло бочки. III
Ще цариця чує силу, Ще й надію має, Но Соловей занедужав, Смерті виглядає. Виглядає свої смерті На гладкій підлозі, Збілів волос його чорний, Ніби на морозі. І ослабли сухі руки, Холодіють ноги, І не може він підняти Голови з підлоги. Гаснуть очі, як ті зорі, І життя згасає; І жахнувся Соловей-цар І дітей скликає. І царевичі зійшлися, Коло него стали, Коло него разом стали, Гірко заридали. «Діти мої!– батько каже. Нічого ридати! І цареві, хоть і цар він, Треба ж умирати. Як умру я... Діти-діти... Станьте, не ридайте!.. Як умру я, моє тіло В степу поховайте. І по колії три ночі Ходіть вартувати: Там я буду свою землю Дітям роздавати». І насилу Соловей-цар Руку підіймає; Сини плачуть і ридають, Він благословляє. І царевичі склонились, На коліна стали І останній раз живого Батька цілували. Незабаром по умершім Діти голосили; Незабаром мертве тіло В степу хоронили. Хоронили й поховали, Богу помолились, Повернулись до палацу, Сіли, зажурились. Стали вагу розважати, Думоньку гадати, Як-то каждому прийдеться Нічку вартувати.
IV
Нічка тиха. Зорі світять, В небі місяць грає. Степ туманом обгорнувся І сном засипає. Не шумить сухий чорнобиль, Коник не стрекоче, Перепілка не співає, І вуж не сикоче. І дрімає степ широкий, І кругом біліє, Тілько свіжая могила На степу чорніє. І в могилі Соловей-цар Сном опочиває. Над могилою царевич Варту відбуває. Відбуває самий старший, Батька виглядає І сумнії свої думи, І співи співає. Вдруг по степу загуділо, Затряслась могила, І царевич ізжахнувся: Північ наступила. І дух царя Соловея Став наверх могили. Як діамант, його шати Пишнії світили. І на вінку на смертельнім Квітки виростали, Виростали, розпукали, Чоло обвивали. І говорить він до сина: «Сину ти мій милий!» Іди, сину, ти на захід, Вліво від могили. Там ти будеш між горами Свою землю мати. Там ти будеш сам по собі Царем царювати. А за теє, що вартуєш Ти могилу сюю, Я сопілку золотую Тобі подарую. І як сумно в ню заграєш, Усе засумує; А як весело заграєш, Усе затанцює». Дух іздимів, і на землю Ще роса не слала, Як сопілка на могилі Золота лежала. І узяв її царевич, З браттями простився Та й на рідну сторононьку Жити віддалився. V
В другу нічку середущий Варту відбуває І стрілою на могилу Землю підгортає. І опівніч наступила, Степ заколисався, І дух царя Соловея Сину показався. І говорить він до сина: «Сину ти мій милий, Іди, сипу, ти на захід, Вправо від могили. Там з лісами і звірами Будеш землю мати, Там ти будеш царювати, Звірів полювати. А за теє, що вартуєш, Ти могилу сюю, На потіху тобі, сину, Коня подарую. І як схочеш полювати В добрую годину, Через вуха лиш коневі Перелізеш, сину». Дух іздимів. Іще в небо Зорі не уплили, А вже коник вороненький Стояв край могили. І повів коня царевич, З братом розпростився І на рідну сторононьку Жити віддалився. В третю нічку наймолодший Варту відбуває І десятую бутельку З горя випиває. І опівніч наступила, Степ заколисався, І дух царя Соловея Сину показався. І говорить: «І ти,сину, Хоть не вартий того, А повинен долю взяти В царя, батька свого. Будеш, сину, мою землю І мій палац мати, Там з царицею ти будеш Разом царювати. А за теє, що вартуєш, Я і сам не знаю, Чим я тебе, п'яний сину, Дарувати маю». «Чим же, тату, дарувати? Таку бочку дати, Щоб із неї пити-пити І не випивати». Дух іздимів, зорі згасли, І роса упала. Аж тоді наверх могили З вином бочка стала. І пішов царевич з нею І, ідучи, впився. І в палаці на порозі П'яний повалився. VI
Ще причепа не проспався, Лежить на порозі, А вже Канчук з його військом Б'ється па дорозі. Да воно пак і не страшно: В него війська много, Та усе народ добірний, Іден у їдного. Да й Канчука з його військом Лихо не узяло! Бо вже справного такого В світі не бувало. І два війська ізійшлося, Як дві сильних тучі; Як блискавка, замигтіли Палаші блискучі. І без жалю січе палаш, Списа серце коле, І валяться трупом люди На криваве поле. Що раз гірше Канчукове Військо налягає. Що раз слабше його силу Друге відбиває, І сонечко на полудень Іще не ставало, А причепи усе військо- Покотом лежало. Крик і галас у столиці: Канчук у дорозі! І цариця свого сина Будить на порозі. І причепа пробудився - Нічого діяти! Схватнв бочку перед себе, Давай утікати. Тілько бочка будь здорова, Пропадай, столице! Пропадайте ви, палаци, Й ти, стара царице! А тим часом під столицю Канчук підступає І гарматами залізні Брами розбиває, Розбиває і ламає Срібную дорогу Їв палаці добуває Золоту підлогу. І все військо нахапало Срібла по кишені. Осавули й отамани - Злота повні жмені, А царевич - діаманти. І пішли з столиці... Ще спасибі, що не вбили Бідної цариці. VII
Нічка тиха. Зорі світять. В небі місяць грає. Степ туманом обгорнувся І сном засипає. Не шумить сухий чорнобиль, Коник не стрекоче, Перепілка не співає, І вуж не сикоче. І дрімає степ широкий, І кругом біліє, Тілько свіжая могила На степу чорніє. І в могилі Соловей-цар Сном опочиває; Над могилою цариця Тяженько ридає. Вдруг по степу загуділо, Затряслась могила. І жахнулася цариця: Північ наступила. І дух царя Соловея Став наверх могили, Як діамант, його шати Пишнії світили. І на вінку несмертельнім Квітки розпукали, Виростали, розпукали, Чоло обвивали. І говорить: «Жінко люба, Нічого тужити. Кинь причепу і палаци, В них тобі не жити. Палац скоро завалиться, І сліда не буде, І столицю мою пишну Занехають люди. Бо причепа уже другу Десь там закладає. Заким тую, як старую, Кине-занехає. Не вертайся ти до него, Жий собі на волі: Не подбає син о тобі При лихій недолі. Жий на волі, на степові, Дасть тобі бог доньку; Та пригорне, приголубить Твою головоньку. І у дочки тої будуть Золотії крила, У тих крилах її буде І воля, і сила. І як ворог прилучиться - Най тріпне крилами - То посиплються, як порох, Коні з козаками. А з волосся буде мати Отамана свого; Нехай тілько не виходить Замуж ні за кого». Дух іздимів, і зірниця Ще не засвітила, Як цариця злотокрилу Дочку породила.
в официальном магазине Литрес