Доки сонце зійде, роса очі виїсть

Драма в 4-х діях і 5-ти одмінах

Лицедії:

Олексій Дмит­ро­вич Воронов, поміщик, капітан в одс­тавці, літ 65.

Наталя Се­менівна, йо­го жінка.

Бо­рис, син їх.

Владимир Пет­рович Гор­нов, сту­дент аг­ро­ном, при­ятель Бо­ри­са.

Антон За­ва­да, був­ший кріпос­ний.

Оксана, йо­го доч­ка, на 19 році.

Максим Фортуна, був­ший кріпос­ний, стрілець і швець.

Степан Ку­гут,

Охрім - па­руб­ки.

Гордій По­ва­рен­ко, го­ро­дянський швець.

Скубко, пи­сар.

Текля

Соломія

Катря - дівча­та.

Парубки і дівча­та.

Діється між 1862-1865 ро­ка­ми.

Вид се­ла. Став, греб­ля, млин і т. д.

Текля, Со­ломія, Кат­ря і дівча­та.

Катря. О сест­рич­ки, матіноч­ки, ку­ди ж ми оце заб­ре­ли? Тут так страш­но.

Текля. Тю, навісна! Чи не страмо­ви­ще! Та осьдеч­ки ж сло­бо­да. Сотні сту­пенів не одійшли від ха­ти, а їй це здається вже за край світа,

Соломія. Во­но та­ки й справді смер­ком тут не­без­печ­но. А все ти, Тек­ле,- ідем та ідем, а ми за то­бою, як вівці за ца­пом; от, їй-бо­гу, що прав­да. Зад­ля чо­го ти нас сю­ди за­ве­ла?

Текля. Тут бу­де на греблі ди­во!

Дівчата. Яке ди­во?

Катря. Ка­жуть лю­ди, що у тім млині що­ночі ме­лють.

Текля. Брех­ня; прав­да, що ме­лють, тілько не що­ночі, а про­ти ве­ли­код­ня та про­ти зе­ле­них свят. Батько мої самі ба­чи­ли.

Катря. Ох, не роз­ка­зуй же, сест­рич­ко!

Текля. Мої батько ба­чи­ли і тих, що ме­лють, ба­чи­ли своїми очи­ма. Такі, ка­жуть, чорні-чорні, аж ви­лис­ку­ються, а з очей та з ро­та по­лум'я так і па­лить…

Дівчата. Годі-бо тобі плес­ка­ти!

Текля. А он­деч­ки та ске­ля, біля кот­рої по­за­торік чу­мак уто­пив­ся.

Дівчата. По­ча­ла ви­га­ду­ва­ти.

Текля. Я ба­чи­ла, як йо­го й з во­ди ви­тя­га­ли, та­кий синій! Ходімо, гей, дівча­та, аж ту­да. А глянь, Кат­ре, що то пли­ве?

Соломія. От та­ки на­мог­ла­ся по­ло­ха­ти? Глянь, Кат­ря аж трем­тить.

Текля. Ве­ли­кий мені клопіт.

Катря. Бо ко­ли б тобі та­ке тра­пи­лось, як мені.

Текля. Що та­ке, роз­ка­жи.

Катря. Страш­но роз­ка­зу­ва­ти. За мною оце про­ти се­ре­ди бе­не­ря гна­лась…

Текля. Чи й справді? Стри­вай, бе­сур­ко, дасться тобі уз­на­ки та бе­не­ря! ску­паємось, дівча­та!

Дівчата. Ота­кої ще ви­га­дай!

Соломія. Хіба не чу­ла, що тут по захід сон­ця раз у раз во­дя­ник бов­тається?

Текля. Я во­дя­ни­ка не бо­юсь.

Дівчата. Не бійся, та сте­ре­жи­ся.

Текля. Пхи! От­же нав­ди­во­ви­жу вам бу­ду йо­го дра­ту­ва­ти.

Охрім. Ось я за­раз!

Дівчата побігли.

Входить Охрім.

Охрім. Ач, як дре­ме­ну­ли урозтіч, не­на­че ті ко­зи. Тю-тю, навісні! Верніться-бо сю­ди! Це я, Охрім!

Текля. Чи й справді то ти, Охріме?

Охрім. Та уже при­ди­вись. Во­дя­ник же, звісно, з бо­ро­дою і увесь в ку­ширі.

Текля. Справді, це Охрім.