Де зерно, там і полова

Драма в 4-х діях

Дієві люди:

Самрось Жлудь, міща­нин.

Зінька, йо­го жінка.

Роман Жлудь, па­ру­бок.

Настя Жлу­ди­ха, ма­ти Сам­ро­се­ва і Ро­ма­но­ва.

Степан Ре­ва (по-ву­лич­но­му Ча­бан), се­ля­нин.

Хотина, йо­го жінка.

Хведоска, їх доч­ка.

Кирило, ста­рий дід.

Харитон, се­редніх літ

Юхим, йо­го син, па­ру­бок.

Денис, Пилип, Свирид– се­ля­ни.

Онопрій Мит­рох­ва­но­вич Чи­кал­ка, кра­мар.

Старшина.

Писар

Ганна, мо­ло­ди­ця

Любка, Мотря– дівча­та

Дівчата, па­руб­ки, на­род, старці, діти і му­зи­ки.

Діється на селі.

На при­горі се­ло. В гли­бині ко­ну дзвіни­ця і бар­хан; ближ­че, поліво­руч: «Волостиое прак­ле­ние», пра­во­руч крам­ни­ця з таб­лич­кою: «Бо­ко­ле­ная лаф­ка». Біля дзвіниці, на східцях, старці; по­де­ку­ди сну­ють діти з кра­шан­ка­ми.

З дзвіниці ви­хо­дять дівча­та, ше­по­чу­чи і хи­хи­ка­ючи проміж се­бе, і про­хо­дять в са­док, що за бар­ка­ном; за дівча­та­ми по­одаль ідуть пи­ша­ючись па­руб­ки.

Мотря, Хве­дос­ка і Люб­ка ви­хо­дять з дзвіниці.

Хведоска. Яка тісно­та в церкві: ми­ру, ми­ру, мов бджіл у ву­ли­ку,- так і ки­шать, так і гу­дуть! Душ­но в церкві, аж млос­но!

Мотря (хи­хик­ну­ла). Чис­то!.. Я вже ди­ву­ва­ла­ся, ди­ву­ва­ла­ся, як це ти не зомліла! Чуєш, Люб­ко! Ба­чи­ла ти, скільки Хве­дос­ка свічок приліпи­ла, ма­ло не до кож­но­го об­ра­за?

Хведоска. Тобі заздрісне, чи як?

Мотря. Чис­то! За ко­го ти їх так ба­га­то став­ля­ла?

Хведоска. От тобі й знаєш, за ко­го,- за батька, матір, за рід і за мир хре­ще­ний.

Мотря. Чис­то! А за то­го ж ми­ря­ни­на скільки?

Хведоска. За кот­ро­го? Ну й що ти раз по раз ви­га­дуєш?

Любка. Ой, свя­та та бо­жа! Ще й пи­тає, за кот­ро­го.

Мотря. За то­го, що ціло­го се­миг­ри­ве­но­го пок­лав ти­та­реві на тарілоч­ку?

Хведоска. От так пак! На ж тобі!.. Пхі!

Любка. Ду­кар! Та­ко­му не ди­во й кар­бо­ван­ця ви­ки­ну­ти.

Мотря. Тільки що з'явив­ся він у церкві, так на­ша Хве­дос­ка зра­зу й нес­тя­ми­ла­ся!..

Любка (хи­хи­ка). Та вже й не пот­ра­пе, ку­ди їй очі звес­ти.

Хведоска. От­же, я і в го­ло­вах собі нічо­го то­го не пок­ла­даю… З якої б то хво­ро­би?

Любка. Він її очи­ма пе­че, а во­на аж міниться в лиці, та все, сер­деш­на, мо­литься, та нав­колішки припа­да!

Хведоска. Вже вхо­пи­ли на кутні?

Мотря. Слу­хай-бо, Хве­до­ню! Нев­же ж і справді він і досі і сло­вом те­бе не за­че­пив?

Хведоска. З якої не­мочі? Що я йо­му або він мені? Бай­дужісінько!..

Пішли в са­док.

Сам­рось Жлудь і Ро­ман зу­пи­ня­ються на ба­бинці.

Самрось. Ну, ска­жи, по­жа­лус­та, га? Прога­вив ку­ма Онопрія Мит­рох­ва­но­ви­ча в церкві та й не пох­рис­то­су­вав­ся з ни­ми!.. По­ка лю­де зап­ри­час­тяться - сьогодні спа­сел­ників си­ла!
– збігаю та пох­рис­то­су­юся. (Іде до крам­ниці).