Микита (до Ма­русі). А тобі зась, ко­ли не до те­бе річ. (До Одар­ки). Так ка­жеш: ‹Не зачіпай ме­не!" Ач, яка ве­ли­ка пар­со­на!

Жіночий го­лос (за вікном). Чи є хто в хаті? А вийдіть сю­ди на ча­син­ку.

Маруся (за­зи­ра у вікно). А ко­го вам тре­ба? (При­див­ляється). Та це Си­до­ри­ха! Це до вас, тітко!

Морозиха. До ме­не? Чо­го б то їй?

Маруся. Пев­но, прий­шла про­ха­ти, щоб ви по­во­ро­жи­ли. Во­на вже, ли­бонь, з тиж­день, мов не­са­мо­ви­та, по усіх во­рож­ках бігає та пи­тає, чи ско­ро її чо­ловік по­вер­неться з наймів.

Морозиха. Ну вже хай ви­ба­ча: про­ти неділі я й карт у ру­ки не візьму. (Пішла).

Маруся (сміючись). Слу­хай, Одар­ко! А ти ба­га­то во­ро­жок одвіда­ла, до­ки діжда­ла­ся Се­ме­на? (Ски­ну­ла оком на Ми­ки­ту).

Одарка. Не лічи­ла!

Маруся (чван­ли­во). Чо­го ж це ви так за­пи­ша­ли­ся, чи не в міша­не при­пи­са­ли­ся?… (По­мов­ча­ла). Чи не во­ро­жать оце тітка на зо­рях?… Тре­ба піти та й собі пов­чи­тись; бо, ли­бонь, не­за­ба­ром і мені прий­деться де­ко­го відшіпту­ва­ти… (Гля­нув­ши з сміхом на Ми­ки­ту, побігла з ха­ти).

Микита (встає і дов­го хо­дить по хаті. Ба­ла­кає ніби про се­бе). Пар­со­на, нас­то­яща пар­со­на!

Одарка (не ди­виться у вічі). Яка є, та­кою вже й зос­та­нусь!…

Микита. Па­ва, па­нян­ка…

Одарка. Ку­ди ж нам до вас рівня­тись? Ми за ва­ми й не пот­ра­пи­мо!… То ти з се­бе удаєш па­ни­ча, а ми лю­ди прості…

Микита. Що ж, ба­га­то Се­мен за­ро­бив?

Одарка. Спи­тай у нього!

Микита. А тобі б то він і не пох­ва­лив­ся?

Одарка. Скільки за­ро­бив, стільки й бу­де… У ши­нок не по­не­се.

Микита (глу­зу­ючи). "Не по­не­се!" Я, бач, че­рез те пи­таю, що ба­чив сьогодні на ньому оде­жу і зовсім би но­ву, та тільки старі дірки та лат­ки!…

Одарка. Ох, як же смішно! Чо­му ж ти не ре­го­чеш? Ану за­ре­го­чи!…

Микита. А тобі до пла­чу до­хо­дить?

Одарка. Ми у злид­нях ви­рос­ли, то вже й звик­ли.

Микита. А вже гро­шей, то, пев­но, повні ки­шені приніс та все, ма­буть, ба­маж­ки чи, мо­же, червінці?… Ба­га­тир! А як же ви до вінця - у хур­гоні поїде­те чи на во­лах?

Одарка. Піде­мо пішки! Пішки, ка­жуть, не­ма замішки!

Микита. Во­но й без­печніш! А то як бас­ких ко­ней зап­ря­же­те, то щоб, бу­ва, не пе­ре­ки­ну­ли та не по­калічи­ли. Або щоб на те не вий­шло, як співа­ють: "Ой їхали та во­зи­ли­ся, тпру!
– ста­ли, за­че­пи­ли­ся…"

Одарка. Еге! І я ж так ка­жу, дос­томітно так!

Микита. Ай гар­ний же який став Се­мен, мов на­мальова­ний!…

Одарка. Еге ж, гарнісінький та­кий! (Усміхається). Ма­буть, ма­ти в лю­бист­ку ку­па­ла.

Микита. Ли­це мов вис­мок­та­не, а очі як баньки!… Вже й го­во­рить тро­хи нав­чив­ся, а перш бу­ло все мов­чить!…

Одарка. Хто мов­чить, той двох нав­чить!

Микита. А звісно! Він та­ки ви­людніє. Ро­зум­ний па­ру­бок! Там та­кий ро­зум­ний, як дя­ди­ни­на кур­ка: що зне­се яй­це, то й куд­ку­дах­ка!… І та­кий вже ти­хо­ня: хоч про­ти шерсті йо­го гладь, не вку­се.

Одарка. Вже він ніко­го не дра­тує і ні з ким не за­ве­деться… (Гля­ну­ла на нього). Та й до шин­ку стеж­ки не втоп­че.

Микита. Справді? Покірли­вий, ви­хо­дить, мов той ле­да­чий цу­цик: хоч на хвос­та йо­му нас­ту­пи, й не пис­не.

Одарка (підве­ла очі). І ти ду­маєш ура­зи­ти ме­не та­ки­ми ре­ча­ми? Та хоч ти собі що хо­чеш ви­га­дуй, ме­ли собі язи­ком, скільки влізе, а мені аж нічогісінько!…

Микита. Та­кий вже то, ста­ло буть, до впо­до­би: хоч ме­дом об­маж йо­го, хоч дьогтем… Але. мені ціка­во ось що. Ска­жи мені, будь лас­ка… не раз вже я те­бе пи­тав, але ти все од­мов­чу­ва­лась… Ска­жи мені, чим він тобі до впо­до­би?

Одарка. Ба та­ки й ска­жу: тим, чо­го в те­бе бра­кує.

Микита. Що ж він - на вро­ду кра­щий від ме­не чи ро­зумніший? Чи пос­тат­тю, чи хис­том взяв?

Одарка. Ні, не те, все не те ти ка­жеш. Мо­же, ро­зу­мом та хис­том ти йо­го й пе­ре­ва­жиш, не знаю. А ось що: ти ба­га­тий ду­кар, а він бідний,- і за те я йо­го люб­лю. Ти сприт­ний і над­то ба­ла­ку­чий, а він ти­хий,- і за те я йо­го люб­лю! У те­бе що­ра­зу сміх та глум на умі, а в нього пра­ця,- і за те я йо­го люб­лю! Ти кож­но­го за­че­пиш, з кож­но­го кеп­куєш, а він ніко­го й сло­вом не ура­зить,- і за те я йо­го люб­лю! Ти вих­ва­ляєшся та чва­ниш­ся тим ба­гатст­вом, що батько твій прид­бав, а сам і за хо­лод­ну во­ду не бе­реш­ся, а він змал­ку пра­цює і батькові своєму ста­ро­му до­по­ма­гає, і ма­лих братів та сес­тер до ро­зу­му до­во­дить,- і за те я йо­го люб­лю. Ти ма­ло не щод­ня п'яний, та б'єшся, та бен­ке­туєш, а йо­го й зро­ду ніхто п'яним не ба­чив - і за те я йо­го люб­лю! Чув? От тобі і вся прав­да!… Що ж це ні тітки, ні Ма­русі? Це не­на­че на­ро­чи­то нас зве­ли… (Хо­че йти з ха­ти).