Мартин. Та во­но прав­да, але ж… З од­но­го б то бо­ку по­ка­зує ніби й так, а з дру­го­го - інше об­лич­чя!.. Бач­те, у гро­шах не бу­ва ні падіжу, ні нев­ро­жаю, а усе тілько приплід! Не­да­ром співається про гро­шо­ви­то­го, що ка­же: "Не потіє, не хворіє, кар­бо­ванці ліче та всім дулі ти­че!.."

Бичок. Дулі ти­че? Так то во­но збо­ку здається! А ма­ло моїх гро­шей про­па­да на лю­дях; ма­ло я їх роз­дав на вічне од­дан­ня?.. Прав­да, що у ме­не та­ке вже чуд­не сер­це, що як тілько узд­рю убо­го­го, то навіть го­тов і со­роч­ку з се­бе здійня­ти та йо­му відда­ти… Оця ж то по­зи­ка на вічне од­дан­ня і є той падіж та нев­ро­жай!

Мартин. Та й я ж ка­жу, що во­но тро­хи ніби й на прав­ду ски­дається, але ж…

Бичок. Ну, ти вже по­чав щось та­ке плес­ка­ти, що й ку­пи не дер­житься!..

Мартин. А які-бо ви палкі, вже й розгніва­лись?.. Гей, кум­цю, кум­цю!..

Бичок. Ну, лічи вже, лічи швид­ше, скілько ти мені ви­нен, бо мені ніко­ли!

Мартин. Не пек­луй­те­ся, ця вже тур­бація не ва­шої па­рахвії, от що! Ви собі ду­маєте: "Кум мій те­пер п'яний, а до то­го ще й дур­ний, аж кру­титься, то й не по-тра­пе те­пер полічи­ти?" Ов­ва! (Цмо­кає гу­ба­ми). Не­ве­ли­ка су­ма, лічи­ли ми і не такі ко­пи­та­ли! (Бор­мо­че). Со­рок та ще со­рок!.. (Б'є се­бе по ло­бові). Ось тут у ме­не ціла кни­га! А ще й до то­го, дя­ку­ючи вам, тро­хи й гра­мот­ний, хоч ма­ло дрю­ко­ва­ний!.. Е, ку­ме, не знаєте ви цієї го­ло­ви, во­на у ме­не над усі книж­ки у світі!.. (Знов бор­мо­че). Со­рок, та ще со­рок, та ще й три­над­цять? (Ди­виться уго­ру і дов­го ше­по­тить гу­ба­ми). Так, до копійки, до де­неж­ки так!.. (По­мов­чав). А скільки ж так?

Бичок. Півто­рас­та без двох!

Мартин. Так, і в ме­не як­раз так ви­хо­дить: півто­рас­та без двох! Зап­ла­ти­мо! Ого-го, Мар­ти­на ще й у три ти­сячі не вбе­реш!.. Сла­ва гос­по­деві, є во­ли­ки, є й ко­ров'ята, й ове­ча­та, і хліба ма­ло не по­вен тік!.. О, та й до­пе­чу я бісо­во­му Юд­кові! Вже не дає набір, ач! Не даєш, ма­тері твоїй з хвос­том? Осьдеч­ки гроші, пи­ти­му на го­тові! А скажіть, кум­цю лю­без­ний, чи то вже ваші шту­ки?..

Бичок. Які ще там шту­ки?

Мартин. Що Юд­ко не да­вав мені набір?

Бичок (хо­ва­ючи очі). Боз­на-що ви ви­га­дуєте!.. Слу­хай, ку­ме, як пак там по ба­тюшці те­бе ве­ли­ча­ти, все за­бу­ваю!

Мартин (зітхнув). За­бу­ваєте?.. Гм… див­но! Не ве­ли­чай­те ме­не ніяк, то кра­ще бу­де! Ой, ба­чу я, що вже вам Мар­тин об­рид та ос­то­гид! Плю­вать мені за це на вас, ось що! Проп'ю оці гроші, і ша­баш! Амінь!.. Біга­ти­ме­те знов за Мар­ти­ном, як чорт за грішною ду­шею!

Бичок (лас­ка­во). Що це на вас, ку­ме, сьогодні на­па­ло?

Мартин (обер­тається). Не го­воріть до ме­не ані же, ані сло­ва!..

Бичок. Слу­хай­те, ку­ме Ра­ди­во­но­ви­чу, го­су­да­рю мій…

Мартин. Ну?

Бичок. Візьміть, будь лас­ка, ще два кар­бо­ван­цю, та й не­хай вже по­лові во­ли бу­дуть моїми. Беріть, доб­ру ціну даю.

Мартин. Вас ще ніхто сьогодні не ла­яв у вічі, ніхто? От­же, як не по­бо­юсь бо­га, хоч ви мені й кум, то ви­лаю! Щоб я по­ло­вих про­дав за півто­рас­та? Та ви знаєте, які то во­ли: зо дна мо­ря ви­не­суть, хоч на яку хоч го­ру ви­би­чу­ють!.. (Іде до шин­ку). Гей, зби­рай­сь, го­ло­та, Мар­тин гу­ляє!.. (Співа).

Гей, Юд­ко, ста­но­ви відро горілки, ста­но­ви два за­ра­зом, ма­тері твоїй з хвос­том!.. Ого-го, у Мар­ти­на ще бу­де на що пи­ти, ще бу­де та й бу­де!.. (Пішов у ши­нок).

Бичок (гу­ка). Гей, хлоп­че, Кіндра­те, чи ти на подвір'ї?

Кіндрат і Би­чок.

Бичок. Чо­го ти так лізеш, не­на­че три дні не їв? Піди за­раз на се­ло та й клич мерщій до шин­ку Па­на­са Гор­ба­то­го та Сви­ри­да Ку­цо­го: ска­жи їм, що Мар­тин Гу­ля і їх зап­ро­шує, чуєш? А я дам тобі за це буб­ли­ка.

Кіндрат. Еге, і учо­ра ка­за­ли "дам буб­ли­ка!", і по­зав­чо­ра.

Бичок (один). Та й не дав? От го­ренько, за­був!.. Ну, вже сьогодні дам аж два! Од­на­че Мар­тин по­чи­на ніби до ро­зу­му до­хо­ди­ти, хтось-то вже йо­го нав­ча про­ти ме­не!.. Тре­ба бу­де щось інше удіяти, щоб ча­сом він не ви­порс­нув з моїх рук. А по­лові во­ли добрі, зап­лю­щив­ши очі, двісті да­дуть… Хіба на­ки­ну­ти ще з п'ять рублів? Ма­буть, прий­деться-та­ки на­ки­ну­ти, щоб інший хтось не по­ко­рис­ту­вав­ся…

Сте­ха і Би­чок.

Стеха (іду­чи ву­ли­цею, го­ло­сить). Ох, матінко, ціну­ють, ціну­ють! Од­на од­ним корівка зос­та­неться!.. Чим же я со­дер­жу­ва­ти­му дітво­ру дрібненьку?

Бичок. Го­су­да­ри­не моя, чо­го це ти так го­ло­сиш? Що там за при­ти­чи­на тра­пи­ла­ся?

Стеха. Ох, го­ренько ж та лиш­ко тяж­кеє! Те­лич­ку, та ще й первісточ­ку, ціну­ють!.. На вес­ну сподіва­ла­ся діжда­тись з неї корівки… За наділ ціну­ють… А з яких дос­татків я пла­ти­ти­му? Ад­же ж і ви знаєте, що в ме­не ані стеб­ли­ни не вро­ди­ло! По­си­па­ло­ся лиш­ко на ме­не, бідну удо­ву, як на ту чаєчку, що ви­ве­ла діток на роз­доріжжі!..