– Ганну хочу,- промовив Василько сміливіше.

– Ганну то й Ганну,- згоджується батько,- тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п’ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!

Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.

– Ну, то не будемо ж і гаятися,- каже далі батько,- будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку!
– гукнув до матері.

Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це,- то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.

– Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло,- каже до його батько.- Тільки треба тобі, ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?

В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити - то вже й не до душі йому...

– А де ж я грошей візьму?
– спитав він.

– Як де грошей візьмеш?
– дивується батько.- А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, косити... Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.

– Е-е!
– протяг Василько з непевністю.

–  Будеш уже сам усе робити,- себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір’ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати?
– перепитав батько.

Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!

– Я не хо...- промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.

– Ну, а як же, сину?
– ласкаво й тихо казав батько.- Хто ж нас з матір’ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти виженеш нас із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?

Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою...

Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:

– Я ма-а-лий ще!..

Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.

Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч!

Часто після того питали його:

– А що, Василю, швидко будеш женитися?

Василько, було, помовчить трохи, а потім поважно одмовить:

– Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..

У вікно моєї хатини снується синім бархатином місячна ніч. Світять проти місяця голим гіллям осокори, а поміж ними темними метеликами без шуму спадають останні листочки.

І над верхами дерев під срібним промінням плинуть кудись барвистими стрічками мої давні згадки, осміхаються веселі й лукаві молоді личка і тануть десь за горами в смутних кольорах осінньої ночі...

Давненько було це. Нас скілько душ чужих один одному людей їде в одкритій будці диліжанса. Семеро сухоребрих шкап спотикається по бруку, креше з його іскри; лунко ляскає батіг кондуктора, огрядного, плечистого пана Стаха, і, як старець обідраний, диліжанс вибиває у всі свої брязкала, їдемо мовчки. Десь далеко за мною осталася рідна домівка, а спереду - казенні муровані стіни школи.

Надолужити те, що пробайдикував улітку,- нема чого й думати, бо до переекзаменовки осталося всього два дні: треба придумати що-небудь інше, щоб викрутитись. А думати за ту обшарпану жовту книжку, як за кару, не хочеться,- з душі вона в мене верне. Краще вже ні об чім би не думав: прислухався до того ярмарку, що на дереві підняло чорне вороння, стежив би за листочками, що черідками, немов червінці, скачуть по дорозі. Так ловко: схватяться, пробіжать трохи, залупотять стиха про щось та й знову посідають.

Заходить сонце, і тони осінніх кольорів міняються щохвилі.

Перед нами темніє, а на заході, десь за гаями, пожежею спалахнуло небо: горять червоні, як мак, килими, леліють стрічки; корогви, рушники мають, і стоїть перед ними темний гай - смутний, змарнілий, немов ті холодні чари красу його струїли.

Вітерок зимно студить, стиха шепоче, журбу в полі розвіває... Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б’ють тебе недосвіти, зоряниці в’ялять зимною росою, то й треба тобі марніти. Журись не журись - того не минути: еге!
– як зашумлять вітри на тебе холодні - обнесуть вони, обшматують красу твою, розвіють битими шляхами, а дощами приб’є її до сирої земельки... Знаю...