Малинка трохи помовчав, потім спокійно став переказувати. Інспектор, спершися рукою на стіл, мовчки слухав. Щодалі розповідав Малинка, ставало помітно, як інспектор починав нервуватися, терти собі руки.

– Ну, ну!..- нетерпляче підганяв він його.

Малинка розказував, як шанувала його дівчина горілкою.

– І ви випили?!
– зірвавшись з місця, не своїм голосом закричав інспектор.

– Випив,- винувато одмовив той.

Інспектор дрібно забігав по кімнаті.

– Що ви наробили!.. Ви розумієте, що ви наробили?
– розчервонівшись і хапаючись за голову, кричав інспектор.

Ви острамили себе, мене й усіх учителів. І де ви тільки жили на світі, де вас виховали такого! Ви ще й досі не розумієте?
– спинився він перед здивованим і сконфуженим Малинкою.- Ви знаєте, за кого вона вас прийняла?

Інспектор скоренько пошарив у столі між паперами й витяг звідтіль якогось листа.

– Ось полюбуйтеся, що вона пише мені за вас!
– пробігши очима скілько рядків, він став читати вголос: - «По крайней небрежности в его костюме, по манере держать себя, я не могла предположить в особе этого молодого человека нашего нового учителя. Принявши его за одного из тех опустившихся на дно особ, которые под видом бывших студентов, учителей и других интеллигентов попрошайничают по домам, я соответствующим образом приняла его, чему он, по-видимому, нисколько не удивился».

Далі попечителька писала, що тепер їй незручно зустрічатися з цим учителем, і прохала інспектора перевести його як можна далі з вишнівської школи.

– Ну, тепер зрозуміли?
– звернувся інспектор до Малинки.

По тому, як зашарілося лице у Малинки й як закліпали його очі, можна було бачити, що він зрозумів.

– Тепер я мушу вас звідсіль перевести - розумієте: мушу!
– казав інспектор.- Попечителька дає гроші на школу, має велику руку в земстві,- і я не можу не вволити її прохання.

Ну, та ви дуже не горюйте,- казав він трохи згодом.- Друга школа буде трохи гірша за цю, проте...

Інспектор глянув на простувате лице Малинки.

– Вам самим буде там спокійніше. Там і візитів вам не буде кому робити. Я сам трохи помилився, посилаючи вас у Вишнівку,- добавив він стиха,- сюди треба тертого хлопця, чистячка, щоб умів ладити з панами, а ця пані, до всього, ще й з дуринкою трохи...

Вийшовши од інспектора, Малинка спинився за брамою й, чухаючи потилицю, довго дивився на передки своїх черевиків.

Глибоко увійшли в стіни маленькі вікна. Крізь мутні шибки тихою задумою пробивається синє боязке проміння, білою хусткою впало додолу й на стіл, на сивий килим. Із затінку над столом посхилялися сумні образи в сухих гвоздиках, у любистку та м’яті. На столі з-під рушника виглядає житній хліб, дерев’яна сільничка, а рядом з ними темніє пучок свіжих кучерявих польових волошок. Тихо в хаті. На полу коло напільного віконця спить мати. Коло печі під благенькою рядниною лежить на долівці дівчинка Устина.

Пізно вже, а їй не спиться. Вовтузиться, розкривається, тоненькі рученята за голову закидає, водить розплющеними очима по хатній прозорій темряві і щось вимарює собі. То соромливо всміхається, то мрійно зведе перед собою засмучені очі й шепоче щось губами. Відразу здерла з себе ряднину, проворненько схопилася й побігла до столу. Схилилася над волошками і стала квітку до квітки чепурненько складати в букет. Далі пішла до дверей, заторохтіла горщиками, водою заплюскотіла.

Мати на полу перестала сопти, підвела з подушки голову.

– Що ти там пораєшся?
– промовила вона хрипко.

– Та нічого... спіть собі!
– тихо одмовила дівчинка.

– Вечеряти вдруге збираєшся, чи що?
– допитувалась мати.

– Та нічого - кажу ж вам!
– нетерпляче заспокоювала її дівчинка.- Волошки поставила в воду, щоб не зів’яли до ранку,- сказала спокійно далі.

Мати позіхнула.

– Возиться з ними, немов справді з чим путнім. Спала б краще.

Устина мовчала.

– Що ж, хоч десять копійок дасть тобі за них?
– ліниво спитала мати, протираючи рукою очі.

– А... одчепіться!
– здвигнула плечем Устина.- Вам усе б тільки гроші та гроші!..

– А що ж - хіба ото даром стільки лазила та ячмінь толочила! Хоч він твій учитель, та за те ж йому гроші платять... Хай і він платить.

– Не ваше діло!
– грубо одрізала дівчина.

– Ну, ну! Ти не дуже мені... а то будуть у помийниці твої волошки!
– посварилася мати.

– Аякже...- спокійно одмовила Устина.

Мати замовкла, голосно позіхнула й повернулася до стіни. В хаті знову стихло. Устина принесла й виставила на вікні проти місяця глек з волошками, потім пішла й лягла. Поклавши щоку на долоню, вона боком дивилася на вікно.