Сни й дрімоти немов аж зашелестіли, ховаючись десь по кутках.

– Рятуйте! Рят...- голос урвався, як чимсь перетятий.- Рятуйте!
– в голосі щось жагуче-нетерпляче, вимагає, тягне до себе.

В мене прокидається якась сила і як водою несе на крик.

Ляскають двері, мов вітер влетів у порожні кімнати.

– Що тут таке?.. Що сталося?
– гукаю на порозі Сониної кімнати, й чудно оддається мій голос.

В кімнаті - темно. Вікно одчинене, крізь ажурну занавісочку байдужно світить місяць.

Із темного кутка зразу одскакує Дувид, босий, без шапки, блимнув якимись дикими очима й як метіль вистрибнув у вікно.

Чую, як хлипає Соня, кляне.

Нічого не розумію.

– Що тут зчинилось, Софіє Михайлівно?

Соня соромливо напинала щось на голі плечі і крізь плач, з обуренням і з огидою казала тихо й винувато:

– Ах, яка мерзота! Яка гидота!..

Стало ніяково.

– Не спіть, бога ради, сьогодні,- прохає мене,- він сьогодні якийсь божевільний... Він усе може зробити тепер...

Схилились, дивимось у вікно.

Місячно, видно, куняють верби над водою, вода леліє внизу. Швидко побігла тінь униз, пострибала на березі по каміннях, блиснула білим проти місяця.

Шубовсть у воду.

Заіскрились бризки.

– Ой!..- стиха здригнула Соня й міцно схопилась за мою руку, мов намагаючись держати мене. Прикувала очі, дожидає. Чую, як дужче й дужче б’ється в неї серце, а рука все тисне, мов на якусь змову кличе мене без слів.

А внизу уже біжить друга тінь, простягаючи руки.

– Дувид! Дувид!
– з страхом, розпачем, з болем кричала стара Сура й летіла до води, як птах; лишаючись іззаду, маяла й тріпалась її одіж.

Минула хвилина.

Із води обізвався до Сури сердитий, а спокійний голос Дувида.

Соня схилила на лутку голову, випустила мою руку й безнадійно заплакала.

Світає. Стомлений ніччю без сну, лагодюсь спати. Застукало щось у двері.

– Ви не спите ще?
– чую стурбований і заклопотаний голос Дувида. Здається, що про все недавнє забув він.

– Ні, а що?
– підвожусь із неспокоєм од подушки.

– Соня десь ділась!.. Ходімо шукати - прошу вас.

– От нещастя!
– одягаюсь нашвидку.

Обдивились двір, шукали над водою, придивлялись, гукали. Зійшло сонце - не знайшли.

Немає день. Немає й другий. Ходить Дувид, зблід. За ним назирці - мати, суха й біла як мармур.

Ходить, стиха умовляє, питає про щось, як хвору дитину.

Боїться, щоб собі не заподіяв чого.

Розпитували, слали телеграму до родичів, у річці шукали - немає й сліду.

– Їй одна дорога, а за нею - десять,- гомоніли люди.

А Давида картало каяття.

– Коли б тільки жива знайшлася!.. Ах, коли б жива!.. Бог з нею: що схоче, те й зроблю... дам їй дозвіл - хай їде, куди хоче... Все уволю: дам їй розлучне писання...

В хаті й на подвір’ї завжди тихо-тихо, смутно. Ходять, як привиди, син і мати, стиха тупає по мостині, пораючись, Христя. Скажеш слово - замирає... І відразу, вертаючись раз до двору, застаю надзвичайний гармидер, крик, галас.

В кімнатах і на подвір’ї метушились жиди мало не з усього міста. Червоні, схвильовані, з чудним блиском в очах, вони махали руками, мов докоряли комусь, сварились, погрожували кудись руками, нахвалялись.

В гурті одзкачається лице Дувида, бліде, задумане. Глянув на мене - як не впізнав. До його товпляться, щось кричать, чогось вимагають.

І одповідає стара Сура - висока, струнка: голос спокійний, проте гострий і міцний як криця. А старі очі надзвичайно одмолоділи, запалавши погордою й гнівом.

Тута ж визирали обличчя декого із селян і міщан.

Один із них - кривий кравець Артем, найближчий наш сусіда - зітхнув і став одходити з гурту до своєї хати.

– Отак,- кивнув він мені на ходу головою,- не буде вже Соні - буде раба божа Катерина!
– І крізь навіяний смуток просяяла в його очах тиха радість.

Сонячний день, жаркий, запашний - наостанку травня. В місті - гомін, радісна метушня: «повели вихрещувати жидівку». Міщани, міська інтелігенція, діти - всі весело поспішали до церкви, як на диво, а в церкві палали серед ясної днини свічі й співала півча. Повагом, чудно поблискуючи очима, одправляв священик таїнство: тут на людських очах мала одмінятися душа людини. На всіх обличчях радість і якесь таємне задоволення - це ж нам навіки, без вороття скоряється кров чужинця!.. І очі сяють лагідно, привітно.