Шрифт:
Плюнула.
Іван одсунувсь, насупившись, гасячи в очах п’яну пристрасть.
Обвела упертими, тоскними очима хату й заскиглила:
– Ой нудно мені, тоскно... Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії...
– Які вороги?
– цікаво спитав Іван.
– Он, он мої вороги!
– тикаючи пучкою на піл, із дикою зненавистю примовляла Катря.
На полу, світячи крізь драну ряднину голими заденятами, покотом лежали скулені од холоду троє дітей - одно більшеньке, двоє малих.
Іван важко зітхнув.
Примовкли.
«Гу-у...» - диким звіром вило надворі, гуло в комині, сипало піском у вікно.
«Замету, засиплю, сліду не лишу!» - нахвалялось комусь.
Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі.
– Чуєш, яке мете?
– тихо, таємниче промовила вона, підсуваючись до чоловіка.
– Ну?
– закліпав стурбовано Іван очима.
– Слухай сюди...- лице стало довірливе, лагідне.
Почала стиха шепотіти йому щось на ухо, й одсвічували її очі чудним зеленястим блиском.
Зашарілось лице у Івана, очі сп’яніли.
Хіба ж віяло коли-небудь на нього од завжди кволої першої жінки такими гарячими чарами, такими могучими молодими принадами?.. Пара очей, як невідомі, дорогі камні, з дивно сумовитим чарівним блиском, снували перед ним і закривали все навкруги. А лице? Де ж тая злість на йому?... На його дивилось лице по-дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя - дикого, палкого. Собі та йому, Іванові.
Жаль торкнув Івана, у грудях спалахнуло.
І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.
А воно - живеє, як огонь, гаряче Іванове щастя - горнулося, в’юном вилося, припиналось губами, дух забивало.
Схопився бадьорий, енергійний - в очах, що пойнялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:
– Поки я запряжу - знайди кобеняк та рукавиці,- тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.
Жінка швидко кинулась до одежі.
– Тпру!
– санки глибоко угрузли в сніг, стали.
Ой і шуміла буря в темному й сумному бору! Немов незчисленні орди дикунів-велетнів, німих і лютих, намагаючись одним страшним гуком одігнати ворога, шуміли сосни.
Гудом гуде вгорі, реве, віє, трощить гілля і шпурляє сухим ломом.
А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбури.
Глянув Іван навкруги - і почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.
Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із саней - як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним - друге.
Старшенька вхопилась за батькову руку та уголос:
– Тату, не кидайте нас!
Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.
– Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе,- умовляв Іван.
– Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти,- вичитувала, як стара, примовляла,- ми повиростаємо - підемо служити.
– Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до бозі, а в бозі - гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи милосердному, хай і він прощає.
Нагнувсь поцілувати.
– Тату!
Охопила рученятами, припала, прип’ялася вустоньками...
Одірвав, легеньку й чіпку, як реп’ях, та й кинув із саней далеко в сніг.
Шарпонув віжками.
Як легенька пташка білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.
Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.
І впала дитина горілиць на сніг..
Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається.
Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка; щось квилить тоненько, сніговим пилом курить.
– Н-но!
– ляснув батіг раз, вдруге, і ще, і ще...
– Ввв...- заходяться німі велетні вгорі, і вже тільки в ушах причувається, як серед шуму-бору квилять десь голі пташенята, що бурею викинуло з гнізда.
В хаті у Максима Чичуйка - як у вінку.
Стіни білі, долівка жовта, од рушників стоїть рожева темрява. Тихо в хаті.
В сухих квітках ритмічно блимає перед іконами лампадка, мов грає якусь веселу мелодію без гуку.
По запічках, по лавах, поза рушниками, навіть на новому килимі, що застеляно стіл,- скрізь німі танцюри-тіні.