– О, щоб тобі провалиться, проклятому виродкові, недолюдку!..

Над чужим натовпом немов ударив кам’яний град - всі кинулися врозтіч. Велетенським чорним крилом майнула над фронтом грізна тінь, і затремтів білий прапор під ялиною, як полум’я свічки на вітрі.

– Хто звелів одкривать огонь! Хто смів! Арестовать кулеметчика!
– залунали гнівні вигуки.

– Дурні! Сволочі!
– обурено кричали з чужих окопів.

– Стій, братці! Ми ще поборемося з ними!
– кричали наші.

Скілько душ швидко побігли в окопи, і кулемет, що був знову заскреготів, замовк, як здушений за горло.

– Виходьте, товариші! Не будуть більше стрілять!
– радісно закричали солдати.

І чорна тінь знову розіходилась, як хмара од вітру, і знову полум’ям загорівся білий прапор; як пожежа, шугнуло світом, радістю, життям. Здавалось, білі чари змагались з чорною тінню, що з усіх кінців насувала ряднами, щоб погасить і не дать загорітись пожежею тому білому чудодійному світові.

Краячи повітря, як бляху, поспішаючись один за одним, над головою злісно прошуміла черідка снарядів. Німо спалахнули над чужими окопами, окутані чорним димом, криваві стовпи в повітрі. Момент - моторошна тиша...

І несамовито, на десятки верстов, застогнав сонний велетень ліс, немов почувши в грудях застромлений гострий ніж: «Ой! Ой!.. Ой!..»

Тріснуло в повітрі коло ялини. Кривавий велетенський ліхтар затремтів коло дерева - і німо дерево крикнуло на увесь ліс диким живим голосом, і з довгим зітханням, спускаючи дух, поволі звалилось додолу трупом.

– Рвіть проводи до батареї!

– Скажіть, щоб спинили огонь!

–  Стій, товариші!..- Голоси лунали схвильовані, лихорадкові, як на пожежі. Повертались туди, звідки летіли снаряди, насварялись мовчки кулаками, і в очах палав такий огонь ненависті, на якому, здавалось, згорять на вугіль, на попіл ті вороги, що здавна, як болячка, сидять десь за спиною. В тривожному гомоні - безпорадна тоска і мука.- Товариші! То...

«Трах-тах-тах...- рій смертельних жал з ворожого боку зашумів між людьми.- Гур-гур!.. Гур!»

Ударились об землю огняні шуліки, рвуть пазурями землю, розкидають людей, як тріски, як пір’я.

Згасли очі, мов ударило на всіх сліпотою, зблідли обличчя, скам’яніли. Тихо стало, як під час грози. Умер місяць, мов зів’яв, скам’яніли дерева, погас світ. Чорним ураганом закрутила страшна мара, змітаючи все живе. Чути тільки, як судорожно швидко, оддаючись моторошною луною в грізній тиші, тупотять сотні здерев’янілих ніг та свистить повітря, як хвилі по стиглому житу... Здається, підсвистує за спиною сам огняний жар і гонить із галявини отару скам’янілих тіней. Все густіше й ближче рвуться із землі огняні стовпи, грім і шелест не змовкає в повітрі; роями жуків скрізь гудуть черепки й скалки, і ліс повний хруску й чавкання, мов туди увійшла череда.

Раптом в натовпі, що потоком ринув з галявини, то на одному, то на другому почали розцвітати на людях червоні квітки, попалені чорні маки - на грудях, на ногах, на плечах...

І повіяло зразу холодом і мороком темних мурів-будинків. В голові тихо кружиться, туманіє. І перед очима - невідоме, чуже місце, зводи якогось сумного храму, які бачиш тільки в снах; і в ньому закурились, як сумні кадильниці, чорні квітки.

Люди з чорними маками спинялись, блідли, мов чаділи од духу тих квіток, і чудним огнем світились їм очі; хитали головами і заспівували повільними голосами щось урочисто моторошне:

– А-а-а!.. О-о-о!..

– Братики, рідні... поможіть... о боже мій, убили...

Але змісту слів ніхто не розумів, і стукались вони об наше серце, як об дерево.

Присідали й лазили на колінах, на животах, визбируючи щось при місяці під сумний релігійний спів.

Деякі спотикались і падали мовчки, без крику; жах і ненависть спливали з їх лиця, ставали такі тихі, покірні: «Все лишаю вам, все прощаю, все забуваю...»

І під синім промінням, мов од чар, швидко, як на огні, блідли, костяніли й витягались глиняними статуями з скляними очима.

Дихала ще життям вся одежа, але з неї визирав один невиразний спомин, стара, полиняла фотографія, викинута на смітник.

І змело, як сухе листя, чорною мітлою омертвілі тіні людей у ями, в могили. На одну хвилину розбудила могутнім подихом весняна ніч могильний їх сон, засвітила їх сліпі очі, на мить обвіяла золотими чарами життя, і знову закрилось усе темною завісою.

Пливуть, пливуть по глибоких ровах полотнища мари, як човни по воді, видніються на них білі задумані обличчя; на грудях, на чолах, на руках біліють пов’язки, а на пов’язках пришпилені, як у заручених, червоні, попалені квітки.