Гадюкою звився в економовій руці нагай:

– А не лови гав, а не тиняйся попід брамами, а пильнуй, собачий сину, того, до чого тебе поставлено!

Хлопець вертівся дзигою на місці, одмахуючись руками од нагая, як од оси, далі одірвався од його і як вихор помчався до корів.

Панянка не вірила своїм очам: великий чарівник умить перекинувся в абиякого шкодливого пастушка.

Минає небагато часу...

Чарівник сидить у березняку на траві, сумний і скучний, ліниво копирсає паличкою землю, щось думає.

Озираючись раз по раз назад, до. його боязко наближається Наталя.

– Дуже болить, Якове?
– питається тихо-тихо, лагідно.

Хлопець зиркнув на неї і сердито одвернувся.

– Іди собі геть і ніколи не гуляй зо мною!
– промовив він суворо. Далі нагнув голову і знову почав довбатись у землі. Йому досадно і соромно - і він не хотів би тепер стріватися з Наталею.

– Я ж нічого не винна тому, чого ж ти сердишся на мене?
– щиро казала дівчинка, лагодячись сісти з ним

поруч на траву.

Хлопець крутнув головою, очі злісно блиснули, сам наїжачився.

– Геть, кажу, одійди!
– Одсунувся.

Дівчинка полохливо одступила.

– У, який сердитий! І чого ти такий сердитий? Хіба що, коли я сяду коло тебе?

Хлопець мовчить. Лице його стає таке думне, горде, хороше, і панночці аж серце стиснулося, так хотілося, щоб він знову був до неї привітний. Стоїть - сісти знову не зважиться і одійти не хоче.

Далі набирається сміливості, боязко простягає худеньку ручку і легесенько жартує, торкаючи хлопця по вихрастій голові:

– У, яка кучма!..

Хлопець схопився з місця, ніби його опекло огнем, швидко зглянув кругом себе недобрим оком, далі стулив міцно губи, виблиснув очима, як крицею.

– Н-на!
– стусонув він дівчинку кулаком у плече. Дівчинка заточилася. Далі скривилась од болю, од жалю і сорому. Зігнулась, рукавом закрилась і, затремтівши од німого ридання, швидко-швидко пішла од хлопця, спотикаючись на корчі й кущі.

Він похмурими очима подивився їй услід, далі, стурбований, довго озирався навкруги; в лісі нікого не було видно. Зайняв корови і швидко погнав їх у лісову глибінь.

Поночіє...

З балки Яків вибрався на гору, спинився тінню і дивиться: за річкою в старій похмурій дубині десь на високих гіллях мостить своє гніздо жар-птиця - місяць. Над дубиною встає рожеве жарево. Через темну воду в річці хтось почав мостити з золотої соломи гатку. Стара хатина з білою стіною почала прояснятися в балці, ніби жартовлива дитина помалісеньку одтуляла рукавом заслоняне лице. Якову хочеться розглядіти золоте гніздо краще, і він іде далі, щоб високе тополля з панського саду не стояло йому перед очима. Проходячи узенькою стежкою попід старим, трухлявим штахетом, що одгороджував глуху над річкою частину панського саду, він згадав панночку і похвалив: «Молодчина Наталя, нікому, видно, не пожалілася».

Стало шкода - не вийшла, бач, уже сьогодні до тину на вечірню розмову, розсердилась.

– Кхи-кхи!
– стиха кашлянуло щось на перелазі, де його Яків проходив мимо.

Яків спинився, приглядається: щось схилилось, нерухоме, на обапол - у тіні не видно: мусить бути людина.

– Хто се?
– стиха промовляє Яків до його. Мовчить.

«А може, це од спиляної верби пеньок,- думає Яків і пробує рукою,- ні, м’яке щось, тепле». Прихиляє голову: чиясь маленька рука, а в руці темно-рожева троянда; вище - щось біле, мармурове ховається в сутіні... Суворо нахмурені очі... Коротенька коса з блакитною у їй стрічкою.

– Це ти, Наталю?
– радісно дивується Яків.

Мовчить, як нежива, тільки в руці несподівано закружилася квітка швидко-швидко.

– Ти сердишся на мене, Наталю?
– якнайласкавіше питається Яків.

Наталя швидко метнула головою вгору, ніби їй притьмом припало щось у небі побачити, в чорних очах засвітилося дві діамантові сережки - дві сльозини.

– Сердиться,- стиха промовив Яків, оступився, зітхнув, стоїть мовчки в смутку, в карі.

Зняв з голови свій кашкетик, почав мняти.

– Наталю, я вже ніколи-ніколи не буду тебе бити...

Мовчить.

– Я вже буду тебе жалувати, гарно гуляти з тобою...- постояв, подумав, кланяється низько: - Прости.

Наталя витерла хустиною очі:

– Нехороший ти хлопчик, грубіян... мужик.

Далі вона суворо нахмурила брови і вже сміливо, ніби мала на те загорьоване право, почала голубити ручиною пухкі його на голові кучері ніжно, лагідно.

Яків покірно схилив голову, як під справедливу кару.

– Уже не сердишся?
– легко зітхнувши, спитався він веселіше, коли кара минула.