Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавалися один д' одному, світила схо­ди­лися всі докупи і грали барвою, як веселка. Замкнули му­жика, аби його добре оглянути, бо він з дуже далеких кра­їв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше ску­лився та й взявся молити:

– Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок. Николаю свєтий...- та й бився в груди.

Поліцай надійшов та й справив до касарні.

– Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?

– Він повісився у вільхах за містом. Тепер лежить у тру­па­рні. Йдіть тією вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.

Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на вулиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов вулицею вдолину. Ноги делькотіли, як підвіяні, і шпоталися.

– Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.

У трупарні на великій білій плиті лежав Миколай. Гарне волосся плавало у крові. Вершок голови відпав, як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.

Тато припав на коліна у ногах Миколая та молився. Цілував ноги сина, бив головою у плиту.

– Ой дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов...

Потім підніс трупа, обіймив за шию та й питався, як коли би радився:

– Скажи ж мені, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі бог гріха не писав?..

Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писа­ну тайстру поклав під голови, в головах поклав свічку, аби го­ріла за страчену душу.

Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студе­ній мармуровій плиті та гейби усміхався до свого тата.

Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. На­рікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці.

– Ого, вже най того вола шлях трафить , що го корова б'є!
– казав Іван.- Якби ні жінка мізинним пальцем кинула, та й - бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, таже це покояніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня! Але я би її борзо спамнєтав, так бих спа­м­нє­тав, що би не помнєтала, куда ходить. Віострив би-м со­киру на точилі та й бих руки по лікті обрубав. Лиш раз, два - та й руки гаравус!

Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп'ялив у Проця та че­­кав, що Проць йому скаже.

Проць помахував головою та й нічого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.

– Мой, ти, паршєку, не телепайси над книжков, як шибе­ник на грабку, але давай, брє, горівки. Я платю, а ти давай, бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги...- казав Проць та й бив кулаком у стіл.

Жид сміявся, наливаючи горівку. Ґазди стали пити. На­хи­­лювалися до себе і відхилювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітер колише.

– Та гадаєш,- казав Іван,- що бих чекав на шандарів, аби ні брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що ні жінка била, а я руки обтєв. Може би-м, яку днину посидів, а може бих, і годину не пацив...

По цім слові пили горівку. Так гірко пили, як кров, кров свою - так кривилися.

– Процю, брате... видиш, п'ємо горівку, ти мене чєстуєш, але п'ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п'ємо, жи­дам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе на­ка­зую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протєгає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б'є та духу наслухає, а ти газдов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав, та в ступу бих запрєгав, та канчук дротєний з клинка бих до неї стєгав!

Іван виймив гроші і хотів заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.

– Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рідна, на добре радиш. Не тич мені гроший, але пий.

Та й знов лили.

– Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: «Мой, жінко, де ти мені прицєга-ла? Ци на смі­тю, ци в церкові? Ци рабін нас вінчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, вне­си столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси...» Так ти ї за­по­відай, та, може, напудиш...

– Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чє-сом хочу ї да­ти огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! "Ти, марнотрате,- каже,- ти що видиш та до коршми тєгнеш, та ще мене хоч збиткува­ти?!" Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий па­ре­ний, що прийде ми си від хати йти. Але кажу, може, ї бог ру­­ки без мене усушить, може, я допросюси цего у бога...

– Чекай на бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вер­бо­вий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!