Шрифт:
– А ти чий - дєдів чи мамин?
– питав Михайло.
– Дєдів...
– А кого меш бити?
– Маму.
– А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити!
– Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.
– Ой, ци ни пес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.
– Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?
Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
– Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
– Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?
– Червоні чоботи.
– А дєдиві?
– Дєдиві нічо не хочу.
– Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна.
– Ти як називаєшси?
– Андрій Косминка.
– А хто ти є?
– Луский радикал.
– Добре. А куди ти поїдеш?
– До Канади.
– На чим поїдеш?
– На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть...
– А дєдю озмеш з собов?
– Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйниного, та й геть поїдемо...
– Йди, йди, не зіціруй хлопця та не бери на акзамент , бо ще всне без вечері.
– Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!
МАЙСТЕР
То як часом майстер напився в саму міру: ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.
– Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда - ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже... марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте...
– Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцові, приб'ю торг, могорич віп'ємо - та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, віріс на подвір'ю. З котрого хоч боку заходи - дзигарок.
– Віду в неділю з церкви, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жєль буде у него зайти...
– Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будинки, як та птаха легка, що ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, що дивитьси на свої діти. А так мені легко, що сто миль перелетів бих...
– А так мені бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.
– А мама, бувало, припадають коло мене та приповідають: «Ой, синку, тото ті бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м богові світому не дєкувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда?» А жінка слухає того та, як скрипочка, увихаєси по хаті...
На цьому місці Іван випростовувався, лице його пашіло великою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із коршми церкву.
– Але потім, братя, пішло все коміть головою! Якби взєв на долоню пір'є та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг пальця обвити...
– Прийшов одної неділі чоловік з Луговиськ та й каже: так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьондза.
– А щось мені вже дорогов на душі потенькувало. Приходжу, поцулував ксьондза в руку, а він мені каже, що так і так, у нашім селі треба нову церкву класти. «Ми,- каже,- не погодилися з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав церкву».
– Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодні ще не помнєтаю, що я на то сказав ксьондзові, як я із хати вішов? Щось ні обмарило...
– Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонить. А в голові - як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, брє, тисічі дають на свої руки, таже церкву люди виде ізо всіх селів. Такий я страх дістав, що най бог боронить! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову...
– Приходжу я додому, та й ані жінка, ані діти мені не милі. Нічо я нікому не кажу - мну в собі.
– Ліг я спати. Спю як камінь, спю - не вісипліюси. А мені снитьси, що я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвіли, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я її десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церкова розлетіласи на порох. Тот дзвінок, що на самі горі стоїть, десь так дзвонить, але так жєлісливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу підвестиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по воді ворін, ворін таких пливае, що вода черніська. А дзвінок на горі форт дзвонить, і церкви нема, а дзвінок на горі все дзвонить...