НИТКА
У хаті тихо, вікна чорні. Матір божа ледви освітлена і кужіль, її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить і її люблять.
У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще буду мати діти.
Кілько дітий я не народжу... то він усіх погодує.
Мушу їх накривати, любити і на них робити.
Нитка довга та предовга без кінця, ніхто не скінчив нитки, їх треба убирати, а бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати треба на Великдень, а хлопчиська все роздеруть, бо знають, що мама наново нашиє.
Чоловік спить як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка.
І кужіль, і очі, і нитка рівна та безконечна.
А як я на них понапрядаю, та убілю полотно, як папір, та повишиваю їм усе.
Та з воріт за ними буду дивитися, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідуть по сонцеві.
Опівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.
Не можна слабнути, вони на мене чекають, всі оті, що сплять: свою нитку я доведу до кінця.
Але прийшла на поміч матір божа з образів.
Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла та й сказала: «Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною».
ДАВНЯ МЕЛОДІЯ
Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів, її біломережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.
– Діти, як прийдуть братя, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там на горні є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні.
Небаром перед вікнами ми почули скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь:
– Продаш ти мене, згадаш ти мене...
І оповідає той кінь свому лицареві, з яких-то побоїв він його виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського. Рефрен української історії мужньо звучав у того коня:
– Ва мнов гармати, як грім, гриміли.
Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марія казала: «Ти все дурний». За це дістала від мене попід ребра і сама зачала ревіти.
Мама ледви нас успокоїла.
Увійшли браття до хати, на столі стояли колачі такі великі, як вони. Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати, як грім, гримлять, і я гину побачити того коня, бо то був кінь інший, як оці наші, що тягають плуг.
– Брате Семене, то ще ми заколядуємо твому хлопцеві.
– Прошу, панове братя.
– Ой рано, рано пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав.
Я чув себе вже в сідлі і тверда постановив ніколи свого коня не продати.
– Ходи дякувати братям.
Взяв мене на свої руки, і я цілував кожного з них у залізну руку. Як заплату я діставав від кожного грейцар, а як моя долоня не могла змістити кілька грейцарів, то мама забирала їх у червону хустку.
Мені від цілування аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато мене заніс на піч.
Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім, гримлять досі за мною.
МЕЖА
– Господи боже, іззамолоду то ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні на годину не відступаєш. А я тобі кажу, що ніц не жалую.
– Що ти, старий, говориш, та не гріши!
– Забирайтеся всі з хати.
Вийшли, і мати розповідає донькам, що їх тато вже сімдесят років має, що ослаб, що вже десять літ як ледве чутно говорить, а тепер гримить, як грім, та з богом прав-дається. Плаче мама, і доньки плачуть. За хвилю тихенько всуваються до хати.
– Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам. То він богатир, у него лани, та й в мене брати грунт, хоче прожерти мою ниву. Та я коло неї працюю, та з кождого боку поглядаю. А де будяки, та згинаюси і виполюю. Хребет тріскає, руки горять від будяків. А я вночі не годен розправитися та язиком вілизати руки, як собака рану.