Стара коло него хреститься.

– Мої ниви на весну зелені, із вітром шепчуть. А я прилягаю на ниву і декую вітрові, що він є на землі, і землі, що вона родить. А розмова їх обоїх родила в мене молитву до тебе, боже, таку, що ти ніколи не чув, і за цю молитву то ти повинен мені дарувати.

– Ей, тату, не говоріть таке.

– Говорю з богом, забирайтеся мені з хати.

Знов виходять і знов потихеньку вертають.

– Та як вона засне змордована, як та мама, що нагодувала діти та вкрилася білими пеленами, як лебідь крилом, то я гріхувався прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудилася. Земля - твоя донька, і ти повинен мені простити.

Стара, плачучи, похитує головою.

– Бере та й бере. А я косу під паху, та йому у саме серце, їж тепер землю. Відсидів то відсидів у мурах, мій туск за зе­м­лею не заржавів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а ти, боже, приходив до мене ще зі своєю карою. Я не відсварювався, але я мав рихт.

Стара і доньки зачали голосити.

– Суки, винесіть мене надвір, а самі лишайтеся в хаті.

І суки вийшли.

– То не мені рівня, як за межу наші справляли ворогові ку­лі і гармати. Молоді, як пінка, співають, як ідуть на сме­рть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кро­в'ю обкипіли вони, чорні від грязі, гвера з мертвої руки не мож вирвати... Лиш очі сміються, бо нема мами, щоби їх за­ту­лила. А я плачу та гадаю: доки ми ці сміючі очі, як перли, закопуємо, то й наша межа буде. І чому ти, боже, не бла­го­сло­вив їх?

– І відтоді я тебе, боже, не боюся!

– Ой діти, моліться за грішного тата, він конає.

– Зараз буду конати. Аби-сте мені до деревища насипали землі і не вбирали. Я хочу лиш з нею бути, так, як наші... А ти, боже, як можеш, то прости, а не воля твоя - то жбурни ме­не в твій вічний кримінал. Ти ж маєш пекло. А я вищому від тебе скарги не занесу...

– Здойміть мене на землю, най її ще раз поцілую.

– Ой діти, наш тато вже сконав у грісі.

Оце я вернув з похорону моєї приятельки а дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Небогато нас було, і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.

Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до своєї бідної хати і просила перечитати її збиток з бляшаної труби, аби вона знала, що там є. Крім «Кні­гініцьких» латинкою, я не міг нічого більше вто­ро­па­ти. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той збиток по­ка­за­в­ся шляхоцьким дипломом для родини Кнігініцьких.

До її убогої хати всі богачі, всі попи, всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.

Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:

– Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому я ли­шилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас пого­дую, а рано йдіть між люди і приставайте до них.

А злодієві говорила:

– Ти, небоже, не кради, краденим не погодуєшся, але йди про­сто, і вбивай, і ставай чоло до чола. Як твоє чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде під твої ноги, то з гонором підеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобі со­рочку виперу і нагодую, але не наскакуй потайки на ду­рні маєтки.

А покритку з тяжких наймів у великих чоботах і засохлими сльозами на молодім лиці потішувала:

– Ти, небого, не журися, бо як уродиш файного байстрючка, то маєш силу, тебе, бідну, і так ніхто не возьме, а він виросте дужий на твоїх грішних руках. Ти посивієш, проклята між людьми, а він доросте і обітре своїми кучерями гріх із тебе. Я викупаю твою дитинку, а ти подужаєш, ти молода і заробиш на него. Не цокай чолом у мій поріг, а сідай на постіль і проси бога за свою дитинку.

Всіх блукаючих, всіх бідних, всіх нещасливих вона зо­дя­га­ла і кормила зі своєї бідної долоні.

Перед війною вона розпустила всіх своїх доньок по роботах у світ. А було їх богато, а сама дальше приймала всіх грі­шних людей, дезертирів, злодіїв, калік і дівчат з грубими черевами, шугала поміж сусіди, як вовчиця, щоби на­го­дувати своїх безталанних гостей. А як війна кінчилася, то її доньки з дітьми почали сходитися до неї. Зяті були пруссаки, москалі, поляки, італьяни з неволі і українці з німець­ких таборів. Старій вовчиці дуже тяжко було їм годити в малій хаті. Під чорною матір'ю божою вони забирали місце для своєї нації. Вільгельм, Франц-Йосиф, Николай, Шевчен­ко, Ленін і Гарібальді допоминалися в тій хатині доміную­чого місця. І серед шаленого крику і бійки не раз попадав на землю Вільгельм, або Микола, або Ленін. Тоді моя приятелька злізала з печі, ховала портрети в пазуху і вночі прибивала цвяшками назад до стіни, щоби жаден зять не бив доньки.

По війні всі порозходилися, лиш лишився внук від німця, бо батько його поїхав до свого краю, а його мама лежить тут на могилі.

Німчика я не раз бачу, як завертає чужі вівці, і тоді іду до йо­го хати і бачу через вікно, як мирно під матір'ю божою при­містилися царі, революціонери і поети.

Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернув з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійо­вого вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз по раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз по раз шукає грудий. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі, що цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю її жіночу честь і ще всю мою кров витягне.