Шрифт:
– Оце-с вже не потребує весіля, але ще є два такі, що мають гуляти.
Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снігу. Коло нього сиділа його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала:
– Та що кажеш робити, що до дітий переказуєш?
І ще щось до нього говорила, ніби на тамтой світ переказувала.
А Дмитро Золотий ходив поперед ворота з куснем грубої розвори та казав до громади людей на вулиці:
– Ні один най не вагаєси поступити отут, бо зараз від цеї розвори усне,- це вам кажу!
– Кого б'ють?
– Богачів.
– А хто б'є?
– Весілє.
– А Федька вже вбили?
– Він вже на тамтім боці.
– То єго смерть, а чий кременал?
Дзвін на селі почав голосити тривогу.
– Зараз громада збіжитьси та й не дасть.
– Дасть, дасть, буде отут чипіти так, як ви,- відповів Золотий.
Коло хорімних дверей чинилася нова баталія. Михайло Печенюк заперся ногами і руками в одвірки, і ані Петрик Синиця, ані два Золоті, Іван та Каленик, не могли його витягнути надвір.
– Ви голодники голодні, та я дужий, та я щодня мнєсо їм, а ви бевку незабілену!
– Меш тепер сиру землю гризти.
З сіней бухав плач жінок, як червона луна.
– Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже,- казала жінка.
– Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть.
Та як вони так правдалися, а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилі надвір.
– Ого, вже Міхайлові амінь!
– Міхайлихо, сідайте на голову, голова грунт...
– Ти радиш, ех, як ті порадю оцим буком.
– Кров з него садить, як з пацюка, а така червона, здорова кров...
– Мой, аді, хреститьси, б'ють, не дають оченаш віговорити.
– Вже по нім, Міхайлиха дає свічку, але незасвічену.
– Та що, що дужий,- вже глина - та й конець!
– А жінка ніц не плаче, змогласи дуже.
З хором вибігла купа жінок, і Касіян поміж ними. Золоті і Синиця кинулися за ними.
– Та не віховаєшси, богачю, у підтичках жіночих!
Жінки громадно облягли Касіяна.
– Не дайте мене, не дайте!
– Касіянко боїтьси, а єго найліпше треба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в'їдний.
– Боїтьси, не то що Міхайло, цеє не боявси.
– Аді, жінки біда, аді, як плюють на Золотих.
– Ймили Петрика та й всі лягли на него.
– Не дадуть-таки...
– А ви чого відти мішаєтиси? Ви вмієте жінок добре бити та й жидів за пейси торгати, а як прийде направду, то стоїте подалеки та й скавулите, як щенюки.
Це вповіла публиці одна з тих жінок, що Касіяна боронила.
– А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, аді, баби роб'є за вас порєдок?
– Які ви мудрі: йди, віте, та й здихай, що лайдаки межи собов змовилиси бити богачів.
Зробилася цілком днина. Хати на білім снігу стояли як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тривогу.
З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила окервавленого чоловіка за рукав та й так казала:
– Чоловіче, та подивиси на людей, та на село, та на ліс, та спамнєтайси! Та що-с наробив, та люде не худоба?
За нею вийшла і Каленикова жінка.
– Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми геть піду. Не приходи-таки.
Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним робити. Сонце виказало пів золотого ока.
Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати, та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і почала здоймати побитих.
В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі богачі не мали права приходити на суд - судили самі бідні. Онуфрій уложив суд, і прокуратора, і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав:
– Село строєне, люде одні одних боєси, в церкві щонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютьси шандарі, дзвінки дзвоне, що комісії привозе. Розкидають гроби, ріжуть, поре, а нам, бідним, нема нівідки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, що вони завинили, то будемо їх карати.