Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися ма­й­же всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір'я.

– А якби віт приходив та хотів розгонити, то ви не пу­с­ті­ть, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіть нам, пані прокуратор, акт оскаржений.

З лави піднісся Яків Дідик та й зачав:

– Іван Зуб бідний чоловік, бо, знаєте, робив свої доньці ве­сілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде бо­гач, бо як прийде богач, то образи ясніщі стають, бо є кому під ними сідати. То зійшлиси самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Пе­ченюка та Касіяна Кропивку. «А дай боже здоров'є, а жи­й­те здорові, а дєкую вам, що-сте уступили до хати, мені ве­сі­лє буде веселіше». Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, що постулювалиси в пороги, та й слухають. «А проши, а будьте ласкаві, і доцєгніть-ко, а покушійте». А все до бога­чів. А богачі, мо-спане, все п'ють, а все бідних далі д'посте­лі вісувають. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходить. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже:

– Ти, Зубе, ти, старий, відай, забув, що в тебе є ще другі го­сті, не лиш ці три.

А Зуб вже горівчиний був та й каже:

– Синичко, ти мені не давай рєд у мої хаті. Як я хочу, так бу­де.

– Ой не буде так, я прішов на весілє, як другий, я приніс та­кі дари, як другий, то я маю мати таку честь, як другий.

Каже Синиця оце, а бідні понащірювали вуха, та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на цім тим часом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнесо, а начінки лиш трошки, а перед бідними - все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукають бідні, їдє або не їд-з. А богачі аж лікті собі позамащували.

Але взєв Іван Золотий з-перед богачів склянку з горівков та й каже:

– Пиймо, братя, хоть гор'івки, як їсти не дають.

– Мой, Золотий, а перед тобов же що стоїть, не дар божий?
– каже Зуб.

– Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка?

А богачі лиш червоніють, лиш позирають, але мовчать.

Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляють. Але взєв Печенюк Касіяниху в данець. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три - та й Петрика.

– Гов! Перестаньте грати,- кричить Зуб.

А Касіянко каже Зубові:

– Знаєте що, Зубе, нате вам п'ятдесят левів гезди, платю вам все весілє, але ви геть віметіть це смітє з хати. Це другий пунт.

Прийшло до такого, що аж мусило чієсь житє йти на сме­рть. Ех, господи, як Каленик Золотий не хомне Касіяна у пи­сок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилиці та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо.

– Мой, богачі, або зараз віци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє!

Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, що май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі, та п'я­ть бідних, та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знають, що їх ніхто не б'є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком - та й череп хрус на місці, а Федь­ко уснув на місці, як куря.

А Печенюка Міхайла вже не так було легко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але що баби годні. Звалили го в хаті - розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах - знов не да­вси. Приволікли до дверей, та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палець у зуби та й віпровадив, а як віпровадили, та й убили колами. Убив Петрик, та й Каленик, та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, що дуже просив жінок, та вони тримали єго під сорочками, а друге, що зробивси день, та й люди спамнєталися.

То вбили: Іван Каленик, та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк.

– Оце прокуратор сказав оскаржене, а тепер будемо слухати винуватців,- сказав Онуфрій.

– Іван Золотий.

– Гір. [1]

– Ти винен, що-с убив Міхайла та й Федька Мельника?

– Ні, не винен.

– А хто ж винен?

– Та ми не винні, але богачі.

– Як богачі?

– А так винні, що нас хотіли вітати з весіля.

– Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ.

– Або що мене маєте питати?

– Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс?

Тут Онуфрієві почала помагати публіка.

– Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш бу­ки,- казали з сіней ґазди.

– Я, бігме, лиш раз ударив!

– Чим?

– Сапом.

– По чім?

– По плечах.

– Ну, а Каленик?

– Я не знаю.

– Як не знаєш, то сідай.

– Каленик Золотий!

– Я сам.

– Ти вбив Міхайла?

– Єго вбило єго богацтво.

– Лиш не змудра, Каленику.

– Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а бо­гачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.

– Добре набили, але хто вбив?

– Я не тямлю.

– Памнєть коротка якась.

– Чим бив-ес?

– Чим мав.

Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на пару­б­ків. Ці ймили Каленика в руки.

– Дайте му п'єтнаціть буків, та й буде говорити.

І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуф­рі­єм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: «Вони вбили, най же відпокутують».