Одного ра­зу ма­ти прий­шла до­до­му i, вхо­дя­чи, пок­ли­ка­ла стар­шо­го си­на.

–  Що, ма­мо?
– од­ка­зав стар­ший син i ско­чив з пе­чi на­зустрiч їй.

–  Що? Що? Що?
– пок­рик­ну­ли дру­гi всi й по­си­па­ли­ся з пе­чi, як дос­тиг­лi груш­ки, а Га­ля прос­тя­га­ла ру­че­ня­та до мен­шого бра­та й гу­ка­ла вже:

–  Кулiш! Пшо­ня­ний ку­лiш!

–  Нi, - од­ка­зу­ва­ли бра­ти, куп­ча­чись, товп­ля­чи­ся цi­ка­вi ко­ло неньки.

–  Нi! Пож­дiть, пож­дiть, мої го­луб'ята, -про­мов­ля­ла ма­ти, ски­да­ючи з се­бе оде­жин­ку, прит­ру­ше­ну снi­гом, та лед­ве ди­ха­ючи вiд уто­ми.

–  Бублики!
– гук­ну­ла Га­ля тро­хи нес­пев­на й на­че ля­ка­ю­чися.

–  О! О! О!
– по­чу­ло­ся по­мiж бра­тiв, i що то у кож­но­му то­му "о!" бу­ло ди­ва та ра­до­щiв!

–  Бублики ж!
– гук­ну­ла Га­ля вже смi­ло i в до­ло­неч­ки за­плескала.

–  Галю! Га­лю! Пос­лу­хай-бо, - про­мо­вив мен­ший брат, - слу­хай-бо, ма­ма при­нес­ла чо­бо­ти!

–  О, чо­бо­ти!
– ви­гук­ну­ла Га­ля, на­че за­нес­ла­ся вже у са­ме не­­бо го­лу­бе, та й зче­пи­ла ру­чеч­ки…

Еге ж, се та­ки й бу­ли чо­бо­ти. Ста­рi, при­но­ше­нi, ма­ленькi чо­бо­ти з ве­ли­ки­ми лат­ка­ми на обох. Свi­те мiй! Як же тi чо­боти з рук до рук пе­ре­да­ва­ли­ся! Чо­бо­ти розг­ля­да­ли, чо­бiтьми лю­бу­ва­ли, а Га­ля то лед­ве що не ви­цi­лу­ва­ла чо­бiт, во­на вже й ус­тоньки ця­поч­кою скла­ла, та зас­мi­яла­ся, й не ба­ря­чись хви­ли­ноньки, по­жа­да­ла со­бi у чо­бо­ти вбра­ти­ся i про­тяг­ну­ла за­раз го­лi­сiнькi нi­жеч­ки обид­вi й на усiх диви­лася ра­дiс­но та жа­лiб­ненько та­кеньки, що у мет її вбра­ли у чо­бо­ти й пос­та­но­ви­ли се­ред ха­ти, не­мов гар­не ма­лю­ван­ня, тiльки ще зро­ду-вi­ку, ма­буть, не бу­ло ма­лю­ван­ня з та­ким ли­ченьком смi­ючим, з та­ки­ми очи­ма тан­цю­ючи­ми.

Брати ди­ву­ва­ли, яка-то Га­ля гар­на у чо­бо­тях, i ма­ти хва­лила теж. На­то­мив­шись вже сто­яти, Га­ля сi­ла, та чо­бiт не зня­ла i зас­ну­ла у чо­бо­тях, при­би­ра­ючись на дру­гий день ра­но-ра­но-ра­но-ра­не­сенько йти далеко-далеко-далеко-да­леченько гу­ля­ти. Пiш­ла б во­на гу­ля­ти то­го-та­ки са­мо­го ве­чора, ко­ли б не той вовк не­вiр­ний з лi­су, а ще гiрш турбу­вав її той ка­ва на­вiс­ний, що не знає во­на на­вiть, де вiн i си­дить у свi­тi, - чи у лi­сi, чи пiд го­рою на лу­цi, чи у Днiп­рi у нур­тi - не зна­ла, бач­те, з яко­го бо­ку йо­го сте­рег­ти­ся й звiд­ки йо­го бе­рег­ти­ся, а мо­же, вис­ко­чить вiн i схо­пить її не­сподiвано-негадано.

З сон­ної Га­лi ти­хенько мен­ший брат зняв чо­бо­ти, i усi то­дi по чер­зi по­ча­ли їх при­мi­ря­ти, i кож­ний ка­зав, що йо­му чо­бо­ти як­раз, на­че влип­ли, хоч доб­ре во­ни при­го­ди­ли­ся тiльки стар­шо­му бра­ту, йо­му ма­ти й при­нес­ла тi чо­бо­ти, i при­нес­ла йо­му для то­го, що завт­ра хо­че йо­го заб­ра­ти iз со­бою у мiс­то i вiд­да­ти ха­зяїну в най­ми­ти.

До ха­зяїна! За най­ми­та! Усi очi на йо­го обер­ну­ли­ся, усi се­р­де­нят­ка iзд­риг­ну­ли­ся; хто ди­вує, а хто зас­му­тивсь; ко­го по­ру­ши­ла на­дiя на щось див­неє та чуд­неє, а ко­го то жах за­то­мив, що теє скоїться; той у дум­цi вже вип­ро­вод­жав йо­го, дру­гий знов уже при­би­равсь йо­го стрi­ча­ти та по­чу­ти не чу­то­го зро­ду; iн­ший за­мис­ливсь, як то во­ни са­мi без йо­го жи­ти­муть… Ма­ти смут­ненька та три­вож­ненька… А стар­ший син од­ка­зав спо­кiй­ненько на сю вiс­тоньку:

–  Добре, ма­мо.

–  Як бу­деш доб­ре слу­жи­ти, моя ди­ти­но, зас­лу­жиш со­бi лас­ку, вис­лу­жиш зап­ла­ту, - ка­же ма­ти.
– Дасть бог мило­се­р­дний, то по­тiм со­бi й ко­жу­шок спра­виш… Доб­ре, синоч­ку?

–  Добре, ма­мо!
– од­ка­зав їй зно­ву син.

–  Хазяїн твiй, здається, чо­ло­вiк хо­ро­ший бу­де, а як що там i ви­па­де то­бi у служ­бi… як там ли­хо-го­ро, то ти прий­май за доб­ре… Ко­ха­ний, ти пе­ре­тер­пи… Доб­ре, си­ноньку?

–  Добре, ма­мо!
– од­ка­зав знов син.

Вже бiльш ма­ти нi­чо­го не при­мог­ла ка­за­ти, го­ло­су в неї не хва­ти­ло, не­на­че важ­ка ру­ка ду­ши­ла її. Во­на си­дi­ла вже мовч­ки, та тiльки ди­ви­ла­ся на стар­шо­го си­на, та все тiс­нiш та тiс­нiш ду­ши­ла її важ­ка ру­ка тая… А стар­ший син заду­мавсь i нед­ба­ло, нев­важ­ли­ве од­ка­зу­вав бра­там, що товпи­лися­ у хат­цi, сту­ка­ли две­ри­ма, по чер­зi бра­ли на се­бе чобот­и, ви­хо­ди­ли в чо­бо­тях гу­ля­ти ко­ло хат­ки, го­во­ри­ли про бра­тову служ­бу.

Мiсяць свi­тив упов­нi, зо­рi на­че па­ла­ли - од­на зо­ря по­ло­мнiш вiд дру­гої, мо­роз був сильний, аж трi­щав, снiг хрус­кав пiд чо­бiтьми нав­ди­во­ви­жу, нап­ро­чу­до. На­вiть сам ста­р­­ший брат, вже який хло­пець не­лег­ко­умень, та й той як узяв на се­бе чо­бо­ти та вий­шов - iде та усе ог­ля­дається та зу­­пи­няється раз у раз, на­че йо­го хто пи­та щох­ви­линки: "Чий ти па­ру­бок, чий па­ру­бок у чо­бо­тях, чий-бо ти? Скажи, будь лас­ка!"

На дру­гий день мо­роз та­кий са­мий, що й вчо­ра. Де­ре­ва трi­ща­ли на го­рi, зси­па­ючи з се­бе iнiй, со­неч­ко ся­яло блi­де­нько на­че зблiд­ло со­бi вiд хо­ло­ду, на­че теж змерз­ло: а усi бра­ти ви­бiг­ли з хат­ки про­во­ди­ти стар­шо­го бра­та, що, вбра­ний у чо­бо­ти та у ве­ли­ку хуст­ку неньчи­ну, йшов у мi­сто.

–  Ходiм вже, ди­ти­но, - про­мо­ви­ла ма­ти до стар­шо­го си­на, - а ви, го­луб'ята, зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькi, - ка­же во­на до дру­гих.

Вони пiш­ли, а ус­лiд їм кри­ча­ли го­ло­соч­ки i "бу­вай здо­ров", i "вер­ни­ся", i "вер­тай­сь хут­че"; а Га­ля - то во­на тiльки ви­гу­ку­ва­лась: "бра­тик ми­лий, ми­лий бра­тик!" Усi танцювал­и на мо­ро­зi, по­ки зник­ли з очей во­ни, а за­тим повска­кували у хат­ку на пiч, i усiм та­кеньки вже зро­би­лось пу­сто-пусто без стар­шо­го бра­та. Усi за­жу­ри­ли­ся i за­ту­жи­ли; у Га­лi вже слi­зоньки ка­па­ли.

–  I я пi­ду у най­ми­ти!
– ка­же один брат.

–  От як!
– про­мо­ви­ла Га­ля; а слi­зоч­ки за­ка­па­ли од­на по дру­гiй шви­денько.

–  I я! I я! I я!
– ка­жуть усi бра­ти в один го­лос.

У Га­лi слiз­ки за­ка­па­ли вже по три та й по чо­ти­ри ра­зом, го­ня­чи од­на 'дну.

–  Ой, ли­хо!
– пок­рик­ну­ла Га­ля.
– Усi пi­де­те! Усi ме­не поки­нете! I ти? I ти ме­не по­ки­даєш? По­кид…

Та вже до мен­шо­го бра­та во­на бiльш про­мо­ви­ти не здо­лала - за­ту­ли­ла ли­ченько обо­ма ру­чеч­ка­ми й гiр­ко зарида­ла­.