Так во­ни си­дя­чи дiж­да­ли­ся неньки.

Ненька зля­ка­ла­ся, зо­ба­чив­ши стар­шо­го си­на, вхо­пи­ла йо­­го й, цi­лу­ючи, при­тяг­ну­ла до вi­кон­ця й у жа­ху ог­ля­да­ла йо­го i в жа­ху пи­та­ла:

–  Що та­ке ста­ло­ся? Що то­бi, ди­ти­но моя? Що? Ко­ли? Як?

–  Мене ха­зяїн виг­нав, ма­мо, - од­ка­зав стар­ший син. Бiльш во­на не пи­та­ла вже нi­чо­го, тiльки по­ди­ви­лась на йо­го дов­ше та мiц­нiш йо­го об­ня­ла та зап­ла­ка­ла.

–  Не плач, ма­мо, - ка­же стар­ший син.
– Як знай­деться ха­зя­їн де, ви­шу­кається яка служ­ба, я знов слу­жи­ти пi­ду.

–  Ох, ди­ти­но моя! Ди­ти­но моя!
– про­мо­ви­ла ма­ти, не­на­че сер­це в неї роз­ри­ва­ли.

Потiм во­на знов йо­го при­тяг­ну­ла до се­бе, до вiк­на, знов на йо­го ди­ви­ла­ся… По­тiм вiд йо­го од­хит­ну­ла­ся, одiрвала­ся­, за­то­пи­ла у пе­чi, пос­та­но­ви­ла ве­че­рю ва­ри­ти i знов до йо­го при­су­ну­ла­ся. Во­на роз­че­са­ла спат­ла­не во­лос­ся, да­ла бi­лу со­ро­чеч­ку, да­ла во­ди­цi вми­ти­ся, i ко­ли вже вiн си­дiв вми­тий, роз­че­са­ний i в бi­лiй со­роч­цi, во­на знов-та­ки на йо­го ди­ви­ла­ся - i усi ди­ви­ли­ся на йо­го. I во­на й усi ба­чи­ли, як вiн прив'яв i не той став, що ко­лись був.

От i ве­че­ронька на сто­лi - усi сi­ли ве­че­ря­ти й усi примiча­ли­, як вiн пот­ро­ху їсть те­пер­ки-й усiм не сма­чи­ла якось ве­черя. Ма­ти очей з йо­го не мо­же звес­ти, бра­ти й Га­ля теж на йо­го пог­ля­да­ють.

Смутно, страх як смут­но бу­ло, а ра­зом до то­го якось мов­би знай­шов­ся скарб, що йо­го бу­ло тре­ба, що був вiн доро­гий, - i хоч сму­ток кру­шить, а та­ки скарб ту­тонька, маємо йо­го. Здається, та­ке усi очi про­мов­ля­ли, див­ля­чись на ста­р­шо­го бра­та, - i з та­кою дум­кою спа­ти по­ля­га­ли.

У хат­цi тем­но й ти­хо; в вi­ко­неч­ко скрять двi пло­ме­нис­тi зi­роч­ки iск­ряс­тi з не­ба го­лу­бо­го, i бi­лий снiг лис­нить; у ха­т­цi ду­же ти­хо й тем­но. I чує стар­ший брат, що хтось не­чу­тно до йо­го пi­дiй­шов i над ним схи­ливсь; вiн пiз­нав ру­ку, що до­торк­ну­лась до йо­го пле­ча, й ше­пiт ро­зiб­рав.

Мати схи­ли­ла­ся i ма­ти пи­та­ла­ся:

–  Дитя моє, -пи­та­ла во­на, - чи ба­га­то там тер­пiв?

–  Еге, - од­ка­зав вiн теж по­шеп­том. Дов­генько нi­чо­го не чу­т­но, мов усе змер­ло.

–  Мамо! Ма­мо!
– ше­по­че Га­ля, та нiх­то Галi не чу­є, так уже ти­хенько ше­по­че во­на.
– Ма­мо! Ма­мо!
– ше­по­че во­на усе тихш та тихш та й змов­кає.

–  Ох, моє ди­тя ко­ха­не!
– знов, чут­но, ма­ти ше­по­че.
– Ти моє без­щас­не ди­тя!

I знов усе на­че змер­ло - ти­хо.

–  Мамо! Ма­мо!
– знов ше­по­че Га­ля, i знов Га­лi нiх­то не чує: i не ба­чить нiх­то доб­ро­го жур­ли­во­го ли­ченька.

–  Чи в те­бе не бо­лить де, си­ноч­ку? Ска­жи ме­нi, сер­денько моє!
– пи­та ще ма­ти.

–  Нi, ма­мо, в ме­не нi­що те­пер не бо­лить, а як ха­зяїн вишу­кається, я знов слу­жи­ти­му. Ти, ма­мо, по­шу­кай ме­нi служ­би, - про­сить стар­ший син.

–  Душе ти моя, сер­це ти моє!
– чується унят­но, й на­чеб сло­ва тi з са­мої ду­шi, з са­мо­го сер­ця ви­шар­па­нi, з бо­лю­чо­го сер­ця й з бо­лю­чої ду­шi та й ос­тат­нi вже сло­ва.

Усе знов ти­хо й тем­но. Дар­ма Га­ля нас­то­ро­жає уш­ко i дов­го-дов­го-дов­генько слу­ха й прис­лу­ха - усе ти­хо й тем­но - й, прис­лу­ха­ючи, Га­ля са­ма зiт­хає.

Знов по­ча­ли жи­ти та по­жи­ва­ти з стар­шим бра­том уку­пi, та при­мi­ча­ли, що стар­ший брат вже не той став, що ко­лись пер­ше був. Був вiн зро­ду по­важ­нiй од усiх їх, пох­му­рiй - те­пер став ще по­важ­нi­ший, ще пох­мур­нi­ший. Кiлька раз пи­тавсь вiн неньки, чи не­ма де йо­му служ­би, кiлька раз i сам хо­див шу­ка­ти й пи­та­ти по мiс­тi, й усi ду­же бо­яли­ся, що знов вiн пi­де вiд їх, та ха­зяїна усе-та­ки не знай­шло­ся, i по­троху ми­нувсь той страх i жах.

Дожили во­ни зи­му до кiн­ця й пер­шу ве­сiн­ню теп­ли­ню стрi­ли з ве­ли­кою ра­дiс­тю усi. Хат­ка спус­тi­ла на цi­лi днi, i як тiльки очи­ма сяг­ну­ти ши­ро­кої лу­ки, усю­ди очi ба­чи­ли удо­ви­них дi­тей, що гра­ли­ся та бi­га­ли, та тi­ши­ли­ся тамеч­ки.

Настало ве­ли­ке свя­то… Вдос­вi­та у Києвi задз­во­ни­ли у дзво­ни, i на­род зас­ну­вав ту­дою й сю­дою по всiх ули­цях i про­улоч­ках.

Удовинi дi­ти дав­но вже чу­ли про те, що бу­де ве­ли­ке свя­то, i чо­гось, - са­мi во­ни не зна­ли чо­го, - до­жи­да­ли со­бi вiд сього свя­та. Зiр­ва­ли­ся во­ни то­го дня до зо­рi свi­то­вої i по­бiгли усi, го­ня­чи до Днiп­ра вми­ва­ти­ся. Чис­тенько вмивши­ся, во­ни жва­венько по­вер­ну­ли­ся до неньки i ста­ли про­ти неї на­че у пол­ку про­ти гетьма­на, до­жи­да­ючи, що їх вбе­ре, i їй же бо­гу моєму, ви­бор­нi се дев'ять хлоп­цiв сто­яло: чор­нобровi, ку­че­ря­вi, об­лич­чя, як то розс­вiт, па­ла­ють, очi, як зо­рi, ся­ють, i ви­бор­на се бу­ла сест­рич­ка Га­ля, хоч у пло­хе­нькiй та ви­ши­ва­нiй со­ро­чеч­цi, хоч у ла­та­нiй, та у си­нiй юпоч­цi, хоч у ви­но­ше­нiй, та у чер­во­нiй стрi­чеч­цi - бо­сiї нi­жеч­ки тiльки, ди­ви, за­тан­цю­ють, а вiч­ки то вже й танцю­ють, а го­лiв­ка так-то шви­денько вже по­вер­та­ла­ся до то­го й до то­го, до усiх, що ось-ось тем­нi ку­че­рi виб'ються з-пiд чер­во­ної стрiч­ки. Га­ля смiється й по­гу­кує на бра­тiв, i бра­ти теж смi­ються до неї - най­бiльше мен­ший бра­тик, i са­ма удо­ва всмi­хається.