Шрифт:
Уже коли я підійшов до свого під’їзду, знову помітив краєчком ока щось підозріле. Озирнувся і побачив на протилежному боці вулиці ту саму чорняву парочку. Вони, поза сумнівом, дивилися на мене, але коли я озирнувся — різко відвернулися.
Спантеличений, я зайшов до під’їзду.
Удома присів у крісло і замислився. Поступово до мене прийшло заспокоєння. Швидше за все, це був випадковий збіг обставин — зі мною так буває: ходиш містом і три-чотири рази стикаєшся лицем до лиця з однією і тією ж людиною, що має виразну зовнішність. Тут і вона вже, напевно, тебе за когось приймає, та й ти сам починаєш гадати: з якого це дива вона за тобою стежить? Головне — парочка не скидалася ні на бандитів, ні на наркодилерів, тож до подій на складі «дитячого харчування» стосунку мати не могла.
11
Уночі мене збудив телефонний дзвінок.
— Чуєш, козел? — увірвався у мою сонну голову неприємний чоловічий голос, дещо хрипкуватий. — Тебе просили вийти, але ніхто не просив тебе замикати по собі двері! Ти нам тепер винен десять штук за зайві турботи. Рівно за тиждень уночі до тебе підійдуть за зеленими. Якщо не збереш — твої проблеми. Квартиру заберемо.
— Хто це? — інстинктивно вихопилося в мене.
— Ти шо, не допетрав? — обурився голос. — Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!
Короткі гудки вже лунали зі слухавки, а я досі тримав її біля вуха. Сон як рукою зняло, і на його місце просочувалося відчуття тоскної і брудної реальності.
«І чого я дійсно ці двері замкнув? Може, й утікати не довелося б, якби замок не клацнув...»
Мною опанувала туга. Ніч уже зіпсували, і хотілося вірити, що тільки ніч. Хоча ці десять штук, які з мене хтось хотів зняти за замкнені складські двері, не були схожі на жарт.
Я підвівся, потинявся кімнатою, яку освітлювало лише тьмяне нічне світіння неба, що пробивалося крізь вікно й робило темряву доступною оку. Знову ніч здавалася не придатним до вжитку відрізком доби — тепер уже мені не заснути.
Я взяв книжку-матрьошку і пішов на кухню. Зварив кави і всівся за стіл. Витягнув із Толстого «Кобзаря» і, все ще примружений, бо звикав до кухонної лампочки без абажура, яка вільно, наче шибеник, висіла на дроті попід стелею, розгорнув цю книжку, яка принесла в моє життя щось несподівано світле й загадкове, здатне відірвати від сірої буденної реальності.
Певно, читати рукопис Гершовича було би цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на берегах «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар видавався окремою картинкою, гарно оформленою і взятою в рамочку, тож можна було цю картинку розглядати й обдумувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.
«Чоловік протягом усього життя бореться зі своїм нібито природним призначенням „бути сильним“, він втрачає інколи все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо завжди перебуваючи в пошуках захисту, який може дати йому і дає тільки жінка. Кожний прояв природної чоловічої якості він присвячує пошукові цього захисту. У політиці цей природній процес використовується саме для ін’єктування патріотизму, адже кожен монумент, який зводять на честь батьківщини, зображає жінку, і часто у войовничій позі. Жінку — захисницю слабких, тобто чоловіків».
Гіркота кави осіла на язику, і мені захотілося затримати цей смак до ранку — він і бадьорив, і перебивав запах кориці, який, здавалося, вже літав по всій квартирі, куди б я не заходив.
Я знову погортав кілька сторінок.
«Любов до себе і свого життя чоловік легко переносить на любов до жінки, намагаючись зробити її складовою свого життя».
Ця думка здалася мені дещо банальною. Але я розумів, що всі ці записи були зроблені не для друку, тому не став звинувачувати покійного мислителя в надмірному милуванні власними роздумами і втраті якості. Це відкриття він зробив для себе, і якщо для мене в ньому не виявилося нічого нового, то лише тому, що інтуїтивно я це і так розумів.
Я сидів, гортав «Кобзаря» і читав коментарі Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи і не оцінюючи його думок. Перечікував ніч. Доки завіса темряви за вікном не почала розсмоктуватися у світанок, що наближався.
12
Зранку, пригадавши нічний телефонний дзвінок, я вже розхвилювався всерйоз. Денне світло наче внесло дещицю реальності в погрози того, хто дзвонив. Десять тисяч доларів — сума настільки велика, що не тільки віддати її, але й заробити було для мене чимось фантастичним. Але від погрози забрати замість грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокімнатну на околиці, щоб купити однокімнатну в центрі, то тепер хтось збирався зробити мене бездомним! Я розумів, що дійсно зламав усі плани невідомим гостям, які так рвалися на склад «дитячого харчування». Але для того мене й наймали охоронцем... Хоча їм, звісно, на це наплювати. Я навіть не знаю — пробралися вони туди зрештою чи ні.
Ні, твердо вирішив я, жодного кроку назад. Грошей у мене таких немає, а квартиру не віддам! Лежать відкладені на чорний день п’ятсот доларів — треба терміново ставити броньовані двері. Навряд чи вони будуть різати їх автогеном. А якщо й почнуть — я встигну міліцію викликати... Надія на міліцію викликала в мене посмішку. Але треба ж бодай від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла опікуватися мною двадцять чотири години на добу.
<