Я простягнув їй свій паспорт.

— І ще, — додала вона. — У тебе знайдеться чим платити?

— Є трохи...

Лишившись у забігайлівці на самоті, я став за прилавок і позирав звідти у розчахнуті вхідні двері, що відкривали мені яскравий, весь у сонячному світлі високий прямокутник вулиці, який зрідка перетинався перехожими.

Завітав мужик років п’ятдесятьох, у тільнику й неголений.

— А Нюрка де? — запитав він.

— За годину буде.

Він кивнув і пішов, нічого не випивши.

Потім з'явилися дві серйозні й зі смаком убрані жінки, теж немолоді. Взяли по сто грамів горілки. Тут-таки, не присівши, випили й пішли собі.

Нарешті повернулася Нюра. Я до цього часу настільки освоївся в забігайлівці, що, здавалося, зміг би в ній влаштуватися й завиграшки прижитися. Тільки чи цього я прагнув? Ні, мене тягло на Мангишлак, хоча що на мене там очікує — не відомо. Але може, саме тому й кортіло туди дістатися? Та й узагалі, чи чекає на мене там хоча б щось? Якби не виникла ця ідіотська ситуація зі складом дитячого харчування, нікуди б я зараз не поїхав. Просто був пункт А, з якого треба було втікати до пункту Б. Нічогенька задачка! Насправді ніщо так не кличе до мандрів, як небезпека для життя.

— Ну що, небоже, за кілька днів рибзавод піде по каналу на Каспій. Хош, можеш із ними, я домовлюсь.

— А куди він пливе?

— Це ж тобі рибзавод, а не корабель. Він буде на Каспії стояти, потім чи то в Гур'єв, чи то ще куди на відвантаження консерви піде...

— А як же я на Мангишлак?

— Там з’ясуєш, до нього багато суден підходить... У мене там подружка, Дашка, працює. Вона тобі допоможе...

Цією випадковою зустріччю я лишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно й турботливо. До відходу рибзаводу я лишався в її забігайлівці, допомагав їй та подеколи підміняв. І ночував там само — віддаючи на ніч паспорт і дозволяючи себе замкнути. А за три дні відвела мене Нюра зранку в порт і передала з рук на руки своїй подрузі Даші — кругловидій жінці років тридцяти п'ятьох, яка здалеку нагадувала яскраво вдягнуту бляшанку згущеного молока.

Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу рушила від причалу опівдні. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відійшов від причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце того дня було особливо зловредним — воно висіло наче й невисоко, а припікало на повну. Залізо плавучого незграби було настільки розпеченим — хоч яєшню смаж. Задуху, що оточила рибзавод, міг би розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так повільно повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, лишаючись тривожно нерухомою.

— Гей, котику! Чого стоїш, ходім у каюту! — окликнула мене Даша.

Я повернувся до каюти, яку до цього й роздивитися не встиг, тільки рюкзак закинув і вийшов. Каюта була двомісна, маленька, з квадратним віконечком, на якому замість фіранки тулився шматок салатової тканини. У кутку біля залізних овальних дверей був умивальник, під ним — відро на сміття. Попід віконцем стояв столик із будильником і важкою попільничкою з литого скла. По боках каюти, наче в купе потяга, були розташовані два вузькі ліжка, охайно застелені, з подушками, які стояли по-наполеонівському одним кутиком догори.

— Он те твоє, — вказала мені Даша на праве ліжко. — Удень тут сидітимеш, а ввечері, коли народ п'яний, — гуляй собі палубами, тільки щоб не заблукав!

— А плисти довго? — запитав я.

— Залежно куди, — розважливо відповіла Даша. — Тобі ж до цього, до Комсомольця треба?

— До якого комсомольця?

— Ну, затока Комсомолець.

— А навіщо вона мені?

— Нюра сказала, що ти на Мангишлак хочеш? То це найближча точка, після Гур'єва ми туди підемо, а потім уже в інший бік, до Мумри...

Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й не відомо, як мені потім звідти вибратися? Що там є? Порт? Місто? Рибацьке селище?

— Даш, а там що, завод причалювати буде? — запитав я.

— А чого йому там причалювати? Ні, рибу приймемо від тралерів, покрутимося день-два — і далі.

— То як же я зійду?

— Домовимося з якимось судном, — упевнено пообіцяла Даша. — Гаразд, сиди тут, якщо захочеш — горілка в тумбочці під столиком, вода в крані. Там-таки в тумбі консерви, якщо зголоднієш. А мені на літучку треба.

Плавно відчинилися й зачинилися важкі овальні двері. Я лишився сам. Присів на своє ліжко. Потягнувся до віконечка, відсунув саморобну салатову фіраночку і визирнув на волю. Перед віконцем, метрів за два, виднівся бортик, пофарбований сірою фарбою, за яким пропливав повз невидимий берег. Тільки смужка блакитного, розжареного сонцем неба — ось і весь краєвид на знамениту волзьку природу.

Я приліг на ліжко і прислухався до тиші. Тиша виявилася досить гучною — якісь глибинні гудіння і шуми, здавалося, звідусіль потрапляють до каюти. Але відсутність різких звуків робило ці шуми мирними, ненав’язливими, наче шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумів.