— Ти не думай, я — не запійна, це так, для гарту і боротьби з часом... Робити тут нема чого. Пливеш, працюєш, п’єш. А як додому прийдемо чи десь стоїмо — тут уже можна й культурно пожити. Книжку купити, в кіно... Ти от сам книжки читаєш?

— Так.

— Хороше це діло — книжки читати... — Даша кивнула і замовкла, замислившись.

— Тільки одного цього мало, — хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх розумів і втупившись мені в очі.

Очі в неї були карі.

У віконце каюти хтось постукав.

— Чого? — гукнула Даша.

— До тебе можна? — запитав хрипкуватий жіночий голос. — Поговорити...

— Ні, не можна, Катько. Завтра в цеху набалакаємось.

За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.

— Побалакати їй захотілося! — незадоволено смикнула підборіддям у бік вікна Даша. — Як Ваську в мене відбила — то балакати не хотілося, а як він її на хрін послав, то зразу: «До тебе можна?» Ти якщо спати хочеш, не соромся мене, можеш роздягатися і лягати. Я зараз теж, хвилин за п’ять... Вийду, папіроску ще курну...

Вона підвелася з ліжка.

Коли я залишився один, хутко зняв джинси і футболку та заліз під легку ковдру. «Цікаво, — подумав я, — а що б зробив Шевченко, якби опинився в моїй ситуації? Як би він поставився до цієї Даші? Чи поширилася б його жаліслива любов до жінок і на неї, сильну і по-материнському грубувато-добру? Адже і в ній є щось від „батьківщини“, не важливо — від якої. Дійсно, наче саме собою порівняння напрошується — жінка-країна. Самодостатня, рішуча, незалежна...»

За віконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь мужик. Коли його лункі кроки затихли, мої думки вже побігли іншим річищем. Я міркував про майбутнє, про найближче майбутнє, до якого я прямую. «Було би чудово, — подумав я, — якби мені, росіянину, вдалося знайти ці записи Кобзаря. Чим не внесок у розвиток дружби між двома братніми народами?!» З цими думками я й заснув.

Цілісінький наступний день ми пливли Волго-Каспійським каналом, який я спочатку вважав Волгою. Але Даша мене просвітлила.

— Пожди, котику, вийдемо на Каспій — так спокійно не буде, — сказала вона вранці, визирнувши у віконце, за яким коли щось і здавалося спокійним, то лише синє небо, бо ж більше нічого видно не було.

Потім вона пішла у свій цех і повернулася лише на шосту вечора. А я то сидів міркував, то дрімав. Загалом набирався сил. Увечері блукав по периметру свого поверху, роздивлявся мешканців рибзаводу, які проходили повз мене компаніями й поодинці. Люди як люди, тільки очі червоні й у декого — горять. Я розумів, що життя й робота в одному й тому ж місці спричиняє психологічні відхилення. Пам'ятаю навіть, як щось нам у школі пояснювали про труднощі одиночних і парних космічних польотів — у тому сенсі, що хотіти стати космонавтом і бути ним насправді — це дві сумні протилежності. Але, певно, порівнювати складнощі життя на плавучому рибзаводі зі складнощами космонавтів просто гріх. Тут була величезна кількість людей, різних статей, різного віку. І залежно від свого розвитку та уяви вони знаходили собі відповідне дозвілля.

Та і той факт, що на мені вони навіть погляду не затримували, доводив, що ні від самотності, ні від нестачі нових облич вони не потерпали.

Я приліг грудьми на бортик і дивився на сіруватий берег, що пропливав удалині. Припухле червонувате сонце висіло на краю неба з іншого боку корабля, і тому тут особливо відчувалося наближення вечора. Знизу сріблилася вода. Було спокійно і в повітрі, і на душі. Й люди, достатньо постукавши взуттям по гулкому залізу палуби, розійшлися по місцях, де мали намір чи то випити, чи то просто поговорити.

Набравшись від вологого вечірнього повітря свіжості, я повернувся до каюти. Ми знову їли консерви, пили помаленьку горілку, запиваючи водою. І Даша знову ненав'язливо розповідала про трудові будні.

— Завтра запускаємо холодильний конвеєр і консервну лінію, — говорила вона твердим голосом. — У холодильнику риби днів на чотири роботи, якраз заки почнемо прийомку свіжої — холодильник буде пустий. Тонн десять консерви закатаємо... Жаль, що в холодильнику одні оселедцеві... Якщо й трапиться якась білужка — хто її помітить, той і потягне. А я не на конвеєрі, я на ОТК буду цього разу... Слухай, а чого ти на Мангишлак? Ти часом не маковий гонець?

— Ні, — я хитнув головою. — Я хочу подивитися Форт-Шевченко... його місцями походити...

— А він у вас хто? — запитала Даша.

— Та так, поет, борець за національну ідею...

— Ніби як Жириновський?

— Ні, він був тихий, спокійний. Вірші писав про жінок... такі, жалісні...

— Чо, йому жінок, чи що, було жаль?

— Було, — підтвердив я.

— Цікаво, — щиро промовила Даша. Замислилася. — Я взагалі-то віршів не читаю. Про Анжеліку читала пару книжок і «Мати» Горького. Горький мені більше сподобався, та «Анжеліка» — захопливіша. Не пам'ятаю, хто її написав... А вірші я і в дитинстві не любила. Тільки коли Роберт Рождественський по телевізору читав — слухала. Але це ж тільки по восьмих березнях він читав...