Ось і двері у вітальню на другому поверсі. Хоч Густобрів не вважав себе немічним старцем, підйом по сходах давався йому дедалі важче. Ось і тепер дихання пришвидшилось, наче він видряпався на якусь скелю. Але нічого, це минеться.

Двері прочинені. Дивно. Хоч старий і не зачиняв їх, щоб Осмоліус міг зайти до вітальні й почекати на нього, але міцно причинив, щоб протяг чи кішка не вистудили хату.

Війт Доріжнього легко відкрив двері навстіж. Дивний шурхіт із ліжка біля вікна насторожив його.

Густобрів обернувся до вікна… Те, що він побачив, чорною раною запеклося в його старечій пам’яті. Голову затопила дика лють. На ліжку лежала Чорнобривка, а Осмоліус зривав із неї залишки одягу, затуливши дівчині рота долонею. Розкидана по кімнаті постіль, синці й криваві подряпини на руках Чорнобривки, її глухе ридання говорили самі за себе. А пожадливість, з якою Осмоліус з’їдав очима молоде тіло, його рухи… Собака!

Тихо ступаючи, Густобрів взяв зі столу кухонного ножа, якого забув тут зранку, й підійшов до ліжка. Молодий воїн був у самій лише сорочці, брудній від поту й пилюки, його лати валялися на долівці. Перед старим пульсувала беззахисна спина Осмоліуса, якого нестримна хіть позбавила пильності.

— Маю надію, що серце у тебе там, де і в мене, — прошепотів старий, піднімаючи ножа.

Осмоліус на мить завмер, почувши слова війта, і підвів голову. Густобрів однією рукою схопив за чорне кучеряве волосся, смикнувши голову вбік, а іншою вдарив ножем у груди. Так само, як колись убивав свиней чи овець, — одним точним ударом. Заземелець затих відразу, заливши постіль і Чорнобривку гарячою кров’ю. Старий стягнув його тіло на долівку, накинув на внучку покривало й сів біля неї.

— Ця собака не встигла…

— Не встигла, — схлипнула Чорнобривка, тулячись до діда. З її очей ринули гіркі сльози й худенькі плечі затрусилися від ридань. Дід погладив її по спині й стиха промовив:

— Війна то війна, — і відкинув закривавленого ножа на тіло Осмоліуса. — Тільки бити потрібно відразу, щойно армія ввійде в долину, втомлена й ослаблена.

62

Усе навколо легко погойдувалось на дрібних хвильках. Рута не бачила нічого, крім очеретяних стін і стелі, крізь які навіть сонце не просвічувалось — настільки щільно вони були сплетені. Плетиво вражало своєю довершеністю. Здавалось, що це майстерно виткана тканина чи очеретяна вишивка. Крім дивовижно тонкої текстури, стіни були вкриті мереживом узорів. У них можна було впізнати пейзажі боліт, небачених досі тварин, істот, схожих на доріжан, хатки, що пливуть по воді, зоряне небо, морський берег, дрімучі ліси. Усі ці картини зливалися воєдино, перетікали одна в одну, доповнювали й контрастували між собою. Їх можна було розглядати вічно. Стіл, крісла, шафи, ліжко, на якому лежала Рута, — усе було зроблене з очерету, рогозу, ситнику, осоки, з лози чи ще якихось схожих рослин. У вічі впадала товста шерстяна ковдра, металевий і глиняний посуд, бо ці речі були зроблені з іншого матеріалу. Загалом усе настільки відрізнялося від звичних доріжанських осель, але, водночас, було таким затишним і комфортним, що дівчина відчувала себе майже як удома. І легке погойдування всього будиночка навівало сонний і спокійний настрій. Це особливо гостро відчувалося після виснажливої дороги й було саме тим, про що мріяла під час своєї подорожі молода Травничка, — дім, інше місце, де ніхто нічого про неї не знає.

Та згодом Рутою оволоділа цікавість. Хто тут живе, хто врятував її від гидкої жаби-ящірки? Як живуть ці істоти? Що вони робитимуть з урятованою? Згадалась історія Осії Травник, яка пішла Єдиною Дорогою на північ, а коли повернулася, то розповідала про безкраї болота, про водяних страховиськ та інші моторошні речі. Проте вона нічого не говорила, що ці болота хтось населяє.

Та хай і населяє… Ось вона лежить у м’якій постелі, ніхто її не охороняє, вона не зв’язана, а рани від зубів хижака дбайливо змащені якоюсь коричневою маззю — хіба не свідчить це про те, що лиха їй не збираються заподіяти, а навіть навпаки — невідомі істоти прагнуть допомогти.

Тут ніздрі вловили запаморочливий аромат рибної юшки. Дівчина сіла в ліжку, відчуваючи, крім голоду й болю в плечі, що прекрасно виспалася й аніскілечки не втомлена. Біля узголів’я ліжка на плетеному табуреті стояла велика тарілка, в якій парувала ще гаряча страва. Біля тарілки лежала ложка, великий окраєць хліба й горня з якимось компотом. Що ж, раз дають — їж, і Рута, облизавши порепані вуста, взялася до справи. Хтось дбайливо перетер риб’яче м’ясо й невідомі овочі на кашку, мабуть, вважаючи на те, щоб шлунок незнайомки зміг перетравити першу їжу після тривалого голодування. Але це зайве, бо верхньодоріжанка відчувала, що може зараз з’їсти будь-що й усе піде лише на користь.

Двері вона помітила лише тоді, коли ті почали відчинятися. Товсті прути, переплетені тонкими шнурами, від’єдналися від стіни, й у щілину між дверима й вербовим одвірком полилося світло сонячного дня. Хтось стояв назовні, не наважуючись увійти.

Серце Рути завмерло. Хто б тут не жив, хто б її не врятував, усе одно було страшно побачити його, адже це могли бути й якісь гидкі болотні потвори, схожі на доріжан або зовсім відмінні від них. Чомусь нові тварини не видавалися б такими жахливими для Травнички, ніж якась видозміна їхньої раси. Старші часто говорили, що нове завжди лякає, а найважчим є довге очікування невідомого. Істота надворі ніби розтягувала це очікування. Враз двері розчинилися і в хатинку вступив… Дівчина здивовано сіла на ліжку. Її здивував саме нормальний вигляд чоловіка, який стояв перед дверима. Він був дуже схожий на доріжан, тобто, як говорив Морфід, він був людиною… Хоча… Рута перевела погляд із симпатичного обличчя й стрункого тіла на ноги, потім глянула на свої босі ступні, що стирчали з-під ковдри. Ноги у цього чоловіка були зовсім іншими: від круглої ступні, що по боках і ззаду литки розходилась товстою складкою, відходило в різні боки п’ять довгих приплюснутих зверху пальців, а між ними натягнуті перетинки.

— Вас дивують мої ноги? — він смішно розтягував деякі слова.

— Більше мене дивує те, що ви схожі на мене, і те, що я розумію вашу мову, — про всяк випадок Рута сховала свої ноги під ковдру. Нема чого виділятися.

— Наші ноги такі, бо ми ходимо по болоті, — з кожним словом звук “о” дедалі розтягувався, стаючи напрочуд співучим. — Мене звати Вислем. Мокрий Висль Оуі — якщо повністю. Ми народ боліт, плітники. А хто ти і звідки?

Він підійшов до ліжка, присунув до нього крісло-гойдалку з лози і сів. Пальці його ніг зсунулися докупи, а перетинки між ними склалися, наче віяло.