Шрифт:
На обличчя доріжан наче зійшло небесне просвітлення. Зникли сумніви, страх, жалість до себе — вони стояли на порозі нового світу. Вони повинні зупинити зло, й у цьому їм допоможе Правда. Зустріч із нею враз стала реальністю. Варто лише відчинити двері й зібратися з духом для останнього ривка.
Шіта з Морфідом пішли вперед, щоб оглянути місцевість. Хоча жінка-воїн була поранена, це ніяк не виявлялося в її поведінці. Вона й словом не обмовилась про свій біль чи ослаблення, що змушувало інших ще більше поважати її, захоплюватись її силою й незламністю.
Загін влаштував привал. Доріжани повитягували їжу з наплічників, які тепер були майже порожні. Коли всі почали їсти, Прутик Яблунько, який останнім часом був напрочуд мовчазним і задумливим, раптом встав і пішов за людьми, сказавши, що йому потрібно поговорити з Морфідом. Ніхто на це не звернув уваги, бо всі були зайняті їжею.
Прутик обійшов кілька вигадливо вигнутих кам’яних стовпів і опинився на крутому схилі. Угорі височіла чорна голова гори з п’ятьма скелями на краях. З її вершини в небо сочилися сірі віхті диму, а попереду різкими обривами темніла ущелина, що глибоко врізалася в тіло гори. Прірва розсікала землю згори донизу, і шлях до вершини пролягав її краєм. З іншого боку нависала стіна застиглої лави, з якої вітер випиляв гострий хребет. Мабуть, це остання перепона на їхньому шляху, якщо не враховувати злих варів. Але що там вари, якщо заземельці в союзі з непереможними зміями.
Морфід і Шіта стояли на краю ущелини. Він обнімав жінку за талію і щось шепотів. Потім почав її цілувати, відгортаючи зі щік Шіти пасма густого волосся. Вона його жінка? Чи це такі дивні звичаї у людей? Прутик забарився, не знаючи, повертатися назад чи йти до заземельців.
Командир ураз відступив від Шіти і сказав їй… Яблунько похолов усередині. Він не міг повірити в те, що почув, хоч слова заземельця прозвучали чітко і ясно. Морфід не міг такого сказати, він говорив інше. Правда повинна врятувати світ від війни своїми знаннями, своєю мудрістю, а він… він… Невже вони прийшли сюди саме задля цього? Подолали таку велику відстань, перемогли стількох потвор, втратити своїх друзів і все це заради…
Морфід різко обернувся й подивився вгору. Прутик зірвався з місця, але не встиг він пробігти й кількох метрів, як у спину йому вп’ялася стріла, випущена командиром. Хлопець зупинився, хапаючи ротом повітря. Доріжанин зробив кілька кроків убік, зірвався зі схилу й полетів у провалля. Морфід і Шіта мовчки спостерігали, як його тіло кілька разів ударилось об стіни ущелини і зникло у випарах, що піднімалися з її дна.
— Він розбився на смерть, хоч ти й не влучив йому в серце, — без тіні жалю чи здивування сказала Шіта.
— Сподіваюся, що розбився, — знизав плечима Морфід й обоє швидко попрямували до свого загону, роззираючись навколо.
Доріжани і Тайбе якраз закінчували наминати сухарі й сушені фрукти, як до них підбіг командир. У його погляді світився справжній розпач.
— Прутик зірвався зі скелі, — тихо промовив він. — Він ішов до нас, як раптом оступився й полетів у провалля. Ми не змогли його врятувати! — І Морфід потупив очі додолу. Позаду нього стала Шіта, з сумом вдивляючись в обличчя доріжан, які перестали їсти, завмерши з хлібом у руках.
— Він загинув? — спитався Чисторос. У відповідь Морфід лише кивнув головою.
46
— Чому ви раніше не виходили до нас? — запитався Солевій у Рудого Лиса, сидячи на поваленому дереві й наминаючи запашний хліб лісових людей.
— Нашою домівкою є ці безмежні лісові простори, а вашою — маленька долинка. Ми ніколи нічого не шукали у ваших степах. Ліс дає нам усе необхідне для життя.
— Ні. Ми, лісовії, завжди спілкувалися тільки з племенами дібровників. Вони схожі на нас. Навіщо, щоб хтось з інших народів знав про нас, втручався у наші справи? Ми жили щасливо й затишно і нам більше нічого не було потрібно. Так само, як і ви у своїй долині.
Вони сиділи біля дому, збудованого з колод навколо стовбура величезного граба. Точніше це дерево було схожим на граб, тільки раніше Моряний ніколи не думав, що вони можуть виростати мало не до неба. З даху будинку по стовбуру вгору вилися майже невагомі сходи з патиків і мотуззя.
— А що у вас там вгорі? — спитався Солевій, показуючи на крону дерева.
— Там є ще кілька маленьких кімнат, сплетених з лози. Такі собі житлові кошики, де ми відпочиваємо, слухаємо вітер і птахів, сушимо гриби й ягоди, а влітку й живемо, бо внизу інколи буває дуже спекотно. У стовбурі дерева є ще одна кімнатка в дуплі. Туди веде хід у тріщині граба. Там є скарбниця мого роду з його книгами. Під корінням граба у норах розкидано кілька погребів для зимових запасів.
— А чи є у вас Небесний храм?