Дитяча література Індії ще тільки складається, і в ній поряд із казками та оповіданнями для дітей і про дітей гідне місце посідає літературна алегорія.

Писані для дітей вірші й оповідання прогресивних індійських письменників виховують у юних читачів чесність, чулість, відданість батьківщині, готовність до самопожертви в ім’я справедливого діла та інші високі людські почуття.

Мало хто з індійських письменників пише спеціально для дітей, але багато — якщо не більшість — розповідає про дітей своєї країни, і, хоча ці твори призначені для дорослих, вони стають улюбленими книжками дітей.

Не одне таке «доросле» оповідання увійшло тепер до всіх шкільних хрестоматій. Ці оповідання приваблюють дітей гострим, захопливим сюжетом, близькими й зрозумілими в своїй людській сутності образами героїв, простою виразною мовою.

Про дітей писало багато видатних майстрів слова Індії, починаючи з патріарха сучасної індійської літератури Рабіндраната Тагора, що створив такий шедевр як «Кабулівала» («Кабулієць»); цей твір, до речі, не раз перекладався російською й українською мовами. Про дітей писали прозаїки старшого покоління, про них пишуть письменники середнього покоління і літературна молодь.

Про гірку долю дітей, що в колишній Індії змушені були змалку заробляти свік нелегкий шматок хліба, розповідали Джайшанкар Прасад у «Маленькому фокуснику», Бхагаватіпрасад Ваджпеї в «Продавці іграшок» і Субгадра Кумарі Чаухан в оповіданні «Троє дітей», що приголомшує своїм драматизмом; про дику сваволю опікуваних британською короною поміщиків і можновладців писав Упендранатх Ашк у «Верблюденяті* і Рамврікша Беніпурі в оповіданні з трагічним кінцем «Світло й тіні»; про дітей, що мимоволі заражаються бацилою релігійно-общинної ворожнечі між індусами й мусульманами, йдеться в оповіданні Яшпала «Ой, ці ще діти!»

Багато що змінилося в Індії відтоді, як вона стала незалежною, і ось хлоп’ята на справжньому стадіоні ганяють футбольний м’яч — про таке доти вони й мріяти не могли (оповідання Нарайона Гонгопадгая «Футбольний матч»), дочка сміттяра й куховарки стає вчителькою (оповідання Ісмат Чугтаї «Пампушечка»), а маленька Гіта в супроводі розчулених батька й матері урочисто, ніби в храм, прямує в недавно побудовану місцеву школу (оповідання Парваті Тампі «Гіта йде до школи»)…

Але й тепер не самою радістю позначене життя індійських дітей: надто тяжким виявився спадок, який дістала країна від колонізаторів, і надто непростий її шлях до світлого майбуття, — і про це з почуттям схвильованої зацікавленості та болю розповідає сучасна література. Із щемливим жалем дивиться на маленького бродячого співака панджабський письменник Гурбахш Сінх («Пісні вітру»). З великими труднощами добивається здійснення своєї мрії — придбати пристойне взуття — підліток в оповіданні Крішана Чандара «Черевики».

Проте хоч яке трудне буває життя в індійської дитини, вона сповнена оптимізму і за будь-яких обставин виказує кмітливість і здатність вистояти в боротьбі за життя (Поттеккат, «Маленька господиня»). Це відбувається тому, що сама дійсність нової Індії виховала в ній нові якості й погляди. Дійсність уже не постає перед нею, маленькою людиною, що входить у життя, чорним глухим кутом, як за колишніх, колоніальних часів, — вона вже відкриває шлях, нехай іще не дуже широкий, до руху вперед, дав надію на майбутнє.

Хто ж вони — люди, що своїм пером творять дитячу літературу Індії?

В переважній більшості це представники так званих «середніх прошарків» міста — їхні батьки працювали на державній службі, займались адвокатурою, журналістикою чи комерцією і були спроможні дати своїм дітям освіту. Проте, змалку заробляючи своєю працею на прожиття, майбутні письменники вже знали, як дістається трудовий шматок, і в них було що сказати своєму читачеві.

Вони представляють різні географічні області країни й різні мови. Нарайон Гонгопадгай (пар. 1918 р.) — бенгалець, і пише своєю рідною, бенгальською мовою, як і його старший колега Тарашонкор Бондонадгай (1898–1971).

Гурбахш Сінх (1895–1977) — панджабець, так само як Упендранатх Ашк (нар. 1910 р.) і Крішан Чандар (1913–1977). Але з них лише Гурбахш Сінх пише рідною мовою — пенджабською; Упендранатх Ашк творить на хінді, Крішан Чандар — на урду, і кожен із них, природно, належить до різних літератур: пенджабської, хінді, урду.

Видатне місце в літературі хінді посідає Пханішварнатх Рену (1921–1977), виходець із Північного Біхару, що лежить на кордоні з гірським Непалом. В літературі урду відоме ім’я письменниці Ісмат Чугтаї (нар. 1911 р.).

Чунілал Вардгаман Шах (нар. 1887 р.) представляє в нашій збірці гуджаратську літературу, а Педнекар — маратхську. Народи, що говорять гуджаратською й маратхською мовами, населяють західне узбережжя Індії (відповідно, штати Гуджарат і Махараш-тру); на орія говорить населення Орісси — штату, розташованого на східному узбережжі Індії, зі сходу омитого лазуровими водами Бенгальської затоки, а на заході облямованого рівними пасмами голубих гір, густо порослих буйною рослинністю.

Одну з основних літератур дравідійського півдня Індії — літературу телугу в нашій збірці представляє Буччібабу (це псевдонім, справжнє ім’я письменника — Шіваразу Венката Суббарао, роки життя 1916–1967). Народ, що говорить мовою телугу, населяє штат Андгра-Прадеш, який простирається на північному сході Деканського плато, по зелених долинах величних рік Годаварі й Крішни, понад лазуровими обширами Бенгальської затоки.