Почесне місце в тамільській літературі посідає ім’я Пудумейпіттана (це псевдонім, справжнє ім’я письменника — Віруттачалам, роки життя 1906–1948). Основна маса тамільського народу живе на самому півдні Індії, у штаті Тамілнад; його східне узбережжя омивають води Бенгальської затоки, південне закінчується мисом Коморін, що мов вістря списа вганяється в океан.

Поттеккат (нар. 1913 р.) представляє літературу малаялам. Мовою малаялам говорить населення «зеленої перлини» Індії — штату Керала, розташованого на південному заході півострова Індостан.

Пудумейпіттан і Поттеккат писали своїми рідними мовами, відповідно — тамільською і малаялам, а їхні співвітчизники таміл Разіпурам Крішнасвамі Нараян (нар. 1906 р.) і малаялка Парваті Тампі представляють індійську літературу, творену англійською мовою…

Проте хоч би якими мовами писали свої твори письменники, хоч Он як складалися їхні долі, вони є плоть від плоті свого на роду, з ним вони завжди — ї в радості, і в горі, і вони не уявляють своєї долі поза долею свого народу.

Коли для літературної молоді визвольна боротьба — це вже історія, про яку вони дізнаються в підручників та з розповідей літніх людей, то більшість письменників старшого й середнього покоління ще добре пам’ятають роки боротьби, а дехто з них особисто брав участь у визвольному рухові. І досі, трудячись в умовах незалежної Індії, вони всі сили віддають боротьбі за світле майбутнє своєї батьківщини. І поміж безлічі проблем, що їх вони прагнуть вирішити, не останнє місце посідав творення дитячої літератури, якій виховувати підростаюче покоління країни, літератури, яка завдяки їхнім спільним зусиллям проходить тепер стадію інтенсивного формування.

На закінчення хочу висловити надію, що оповідання, які ви прочитаєте, допоможуть вам, друзі, ближче пізнати незвичайну країну — Індію, життя її народу, мрії, надії і звершення її синів і дочок, що прагнуть миру, праці та оновлення життя.

Володимир Чернишов

Гол забив я. Ще й досі сюди долинають захоплені вигуки:

— Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура!

Ех, а в ці хвилини мене ж могли підкидати вгору, нести на плечах, пригощати донесхочу ласощами в якійсь крамничці І А натомість мене шпиляють комарі, набридливі й невідчепні. Хотів був провчити одного, та так тріснув себе по носі, що сльози на очах виступили. А заплакати годі. От і сиджу серед багнюки, в кущах, а довкола комарі знай гудуть і гудуть у свої труби.

— Хай живе Паларам! Слава Паларамовії — знову почулося віддалік.

Якийсь нахаба комар вгородив свій хоботок у мою праву щоку. Лясь! Аж у голові замакітрилось. Навіть учитель арифметики Гопі-бабу не зумів би дати такого ляпаса. Я ледве не завив від болю, але вчасно стримався. Ще добру годину доведеться стриміти в цьому комариному царстві. Годі й думати, що пощастить вибратися раніше, ніж землю огорне темрява.

— Хай живе Паларам! — востаннє долинуло до мене.

Паларам — це я. Взагалі-то хлопець я нівроку, дужий, та інколи на мене нападає якась дивна недуга. Тоді я п’ю настій із листя дерева васака.

Я затятий член нашої футбольної команди «Грім». Щоправда, сам я не граю, зате болільник неабиякий. Якщо наша команда забиває гол, то потім я весь тиждень розмовляю хрипким шепотом. Коли ж ми виграємо — що трапляється вкрай рідко, — то від непомірних радощів у мене починається приступ тієї незбагненної хвороби.

Все йшло гаразд, поки я був тільки болільником. Лиха почалися з тієї хвилини, коли мені спало на думку вийти на футбольне поле.

Ми мали зустрітися з футбольною командою «Бродяга». Ще за три дні до гри я почав розучувати класичну мелодію, акомпануючи собі на зламаній фісгармонії молодшої сестри. Звичайно ж, я зовсім не збирався ставати співаком, просто хотів вивчити пісню, щоб без угаву горлати її весь матч. Та ба, мої музичні вправи тривали недовго, бо до кімнати, погрозливо вимахуючи грубезним підручником, влетів старший брат.

Ну гаразд… Далі — гірше. А вже на стадіоні нас чекала страхітлива звістка.

Кращими гравцями в нашій команді вважалися двоє братів — Бгонту і Гхонту. Обидва мастаки битися на палицях і неперевершені захисники. Якщо вже вдарять по м’ячу, то заодним і центрального нападаючого в команді супротивників зіб’ють. А скільки ніг переламали обидва братики! І не порахуєш.

А тепер вони добряче підвели власну команду, і вона закульгала відразу на обидві ноги.

Є у братів у Бенаресі дядько. Звичайно, де йому жити, то його особиста справа, та невже він не міг одружитися іншого дня?

Телеграма від нього надійшла якраз опівдні. І зрадливі Бгонту й Гхонту не гаючись підстрибцем подалися на вокзал. Одне слово, без ножа зарізали.

Капітан команди Тені-да заревів, як поранений тигр:

— Їм би тільки запихатися на дядьковому весіллі! Негідники! Ненажери! Зрадники!

Та криком лиху не зарадиш, хіба що трохи відведеш душу. Гравці скисли, як учорашній рис. Бгонту й Гхонту нема, кому тепер рятувати нас від поразки?

Центральний нападаючий у команді супротивників Нера Міттір на диво косоокий. Коли він наближається до воріт, наш воротар Гобра остаточно губиться, бо ніяк не второпає, куди ж той ударить. Поза сумнівом, що той вкотить нам щонайменше м’ячів чотири.