Що, вже-е?! Коли ще прийдеш? Иги, прийде він завтра. Добре було б, якби хоч за тиждень з’явився. І годі його втримати! Жодні історії не допомагають.

Завше, коли ранком пробуджуся, насамперед гляну на вікно. Воно єдине, до чого ще можна притулити чоло. Якось я дрімала й зачула голос: «Твої страждання закінчаться в той момент, коли голуб застукає у твою шибку». Я глипнула, але нікого в кімнаті не побачила. Чую, що за вікном і справді голуб воркоче. Та тільки-но я добралася до підвіконника, як він знявся в повітря. Потім довго себе картала, що налякала його…

О! Дорога пані Стефцю! Так довго вас не було, і я подумала, що вам уже гаплик. Значить, жити будете довго. Та яке «смачного», якщо нема до кого! Сідайте до столу. Воно було б добре до картоплі мати оселедця, але як є, то минеться, а як нема, то обійдеться. З кислим молоком так само не є зле. Що, і вам нема до кого? Але ж вас ноги носять, то могли б ще якомусь дідові шнурком прив’язати… Та не говоріть… Не теперішня… Знаєте, колись одного вченого спитали, яка жінка найзрадливіша: брюнетка чи блондинка? А він каже: «Сива!» Та я вас розумію, що маразм — не оргазм. Але що накажете робити? Як-як? Кажете, що Славко чіпається? Ха-ха-ха! І направду, з нього нічого не візьмеш, крім сорому. Такого треба тільки духопелити мітлою, аби йому більше ніколи внадно не було… Кажете, що вас якийсь нечистий підбурив. Та я й сама часом гадаю: коли мене щось жме зліва — чи то серце, чи то якийсь біс у ребро тисне.

Так-так, недурно колись казали: «Якщо пан з пана, то сокира віддана, а якщо пан з хлопа, то дурна робота». Зібралися там, як ті ворони, і каркають без кінця, а ти тут хоч здихай з голоду. І за що на цій землі така кара: були поляки — скидали штани зі сраки, прийшли москалі — то був лише хрін на столі, прийшла Україна — біда по коліна?! Я вам скажу — це все в них від тої імпотенції. За свої літа не раз виділа: якщо хлоп не має інтересу до жінок, то він і в життю ні на що не годен. Як бачу їх по телевізії, то нагадують мені кастрованих котів, яких уже нічого не обходить, лишень аби не гнали з нагрітого місця. Ох… Багато говорити — мало сказати. Та й від жінок не мало що залежить: коли жінка дурна й сварлива, в хаті ніґди нема не те що статку й достатку, а й бодай якогось порядку. Мені, пані Стефцю, не мусите переповідати, що зараз у селах твориться, я й сама знаю. Там споконвіку чоловіком рухала не жінка, а горівка. Хоч я й уроджена в селі, але його не люблю. Коли мені виповнилося дванадцять літ, я поїхала жити до Львова. І відкинулася від всього сільського, навіть не хотіла додому приїздити. Найбільше не терплю ляпання язиками. Залазять одне одному в одне місце, та з такою дикою насолодою, що до чогось путнього вже інтересу в них не залишається. А як згадаєш сільський нужник, в якому з острахом стоїш на дошках і побоюєшся впасти в діру, де «зіяють святі поклади», що добросовісно відкладалися роками, то вже нічого не хочеш… Повірте, я не раз тримала «це» до Львова, або, на крайній випадок, — радше десь у кущах, ніж піддаватися такій нарузі в цих «святих місцях». Уже ліпше бути зґвалтованою! Недурно кажуть: якщо хочете пізнати людей, то загляньте до їхнього туалету. Для мене це справжнє покарання — бути в селі, бо ні помитися, ні підмитися… І як люди таке терплять?! Ще можна витримати фізичний біль, але як витримати моральний?.. Певно, їхня гідність «кваситься» в цьому нужнику…

Хоч що кажіть, а Львів — це велика сила! Як уже хтось тут заживе, то потроху й людиною стає… Пам’ятаю ще з дитинства: якщо ти побував у Львові, то на тебе дивилися вже як на «культурну людину». А якщо ніколи не був там, то й поваги ніякої не маєш. Ні, село не для мене. Там лише ґарують без кінця та краю, і ніякого просвітку. Тулять копійку до копійки, а гроша ніколи так і не мають. Заведуть собі корову, зо двоє пацєт і десяток курей та й тішаться, що мають що їсти, і навіть гадають, що тим годують ціле місто, а насправді бачать нормальний стіл тільки на Різдво та Паску, і тоді відводять собі душу не так молитвою, як м’ясом і горівкою. За все хапаються, а користі — ніякої. Бо кожен лише собою живе… Знаєте, в нашому селі була німецька колонія, то зразу було видно, де чия хата. Кожен німець займався своїм ділом: якщо вже вирощував свиней, то тільки свиней; якщо тримав корів, то тільки корів; якщо мав млин, то молов зерно; якщо мав броварню, то варив пиво… Якось німець Ріхард запитав такого собі шалапута Ворка, чому він не пофарбує своєї хати, і той Ворко відповідав, що йому в очах і так кольорово, а особливо, коли вип’є, — і хай не чіпає його, бо йому й так добре… А коли Ріхард радив йому віддати свою дитину вчитися, то Ворко каже, що його дитина й так мудра, а вчитися треба дурням. Знаєте, пані Стефцю, природу я дуже люблю, а от до нашого села не лежить у мене душа, хоч убийте.

Недавно внук пропонував мені відвідати моє рідне село. Може б, я краєм ока й глянула на нього, але нізащо б не згодилася, аби в селі побачили мене нинішню: криву, беззубу, згорблену й змалілу… Чого доброго, ще будуть співчувати. А мене ж там знають цілком іншою: сильною, добре складеною, якій нічого не бракує; з гордою поставою — я не те що спину, навіть голови не схиляла; і такі міцні зуби мала, що ніхто не посмів би мені пальця у рот покласти… Ой, молоді мої літа, де ви так швидко поділися? Завітали б до мене хоч у гості, як співається в пісні. Ніколи не гадала, що буду старою. Кажете: треба мати щастя до старості дожити. А я гадаю — навпаки. Як то важко на старості літ зберегти гідність, якщо замолоду мало хто на це здатний, а особливо, коли їсти хочеться… Ви ж знаєте: якщо шляхетній пані три дні не давати їсти, то вона повією стане… А що вже казати мені, коли холодильник випорожнився і про мене всі забули?! То, пані Стефцю, перекусили? Будь ласка, нема за що дякувати. У вас апетит ще нівроку, а мені чомусь до писка ніщо не лізе. Але не варто встидатися, заходьте ще. Голод — то такий звір, що його словами не заспокоїш.

Ти диви, як у неї відрижка спрацювала! Стара кляча, а має ще такий здоровий мацьок. Приносить мені завжди свої поношені лахи, аби чимсь її нагодувала. Я встидалася б таке віддавати навіть якомусь голодранцю, а вона лізе мені примірювати, та ще має лице казати, що це мені пасує. Піду я краще вберусь, як у давні часи, в свої речі. Тільки б ніхто не надійшов, а то скажуть: стара здуріла, і ні з того ні з сього на Кульпарків відвезуть. Аніж має їх міль поїдати в шафі, то візьму і, як москалі кажуть, «тряхну старіной».

Чоловік ніґди не шкодував грошей на моє вбрання. Варто подивитися: й атласна французька блюзка, і вовняний светр із Німеччини, і шовкова суконка з Голяндії, і спідниця, зшита зі справжнього гамериканського крампліну, і навіть білизна англійська, стопроцентна бавовна. А хутра стільки, що ціла полиця ним забита! А взуття й досі порахувати не можу: все до одного він сам шив, та й хто міг краще це зробити?! А золотих прикрас стільки, скільки літ ми прожили разом: і кульчики, і брошки, і персні, і каблучки, і запонки, і браслети, і навіть золотий годинник, і медальйончик, в якому містилася моя фотокартка. Не раз колись говорили: «Диви, диви! Семишин — швець, а жінку вдягнув, як пані…» І спробуй було тоді дістати такі імпортні речі! Плати втридорога, та ще — май кому. А зараз воно нікому не потрібне. Як то є, все найкраще шкодуємо, залишаємо на пізніше, а цього «пізніше» ніколи й не настає. Може, Юліан приведе собі добру якусь, то буде мати в чому ходити… Правда, я колись була жінка фест, годі було обійняти! А тепер спідниця ледве не під шию, а суконкою хоч кілька разів обгортайся, а халяви чобіт залазять аж за коліна, ніби й не мої були. Якби Семен зараз жив, то він би злагодив мені такі чоботи, що лише ногу запихаєш — і вони самі починають ходити, а то й навіть бігати. Як шкода, що його нема! Я б тоді з кріслом так не совалася по хаті. Ану гляну, що я вичудила із себе! Га… Якби хтось побачив — налякався б до смерті. Я й сама здогадувалася, що вже не красуня, але не аж так!.. Певно, це паскудне люстро цілком зіпсувалося, швидше від мене зістарилося. Воно якесь нечисте, його треба заслонити. І якнайшвидше! Казали мені, коли Ромчик помер, що не можна при покійникові залишати люстро відкритим, бо смерть сховається в ньому — і вже її не виженеш із хати, а я, дурна, не хотіла вірити…

Поїла, а тепер треба трохи полежати. Що може бути солодшого, ніж подрімати вдень! А то вночі сама мука, а не сон. Таке, ніби тебе якийсь дідько ґвалтує. Недурно кажуть, що із самотніми жінками нечистий спить…

Чую під собою якесь листя, гілки. Видно, це малиновий кущ, і я так солодко розпростерлася на ньому, підставляючи боки до сонця. А яке ж моє тіло — гнучкішого просто не буває! І вилискує то сріблом, то золотом. У якийсь інший світ потрапила? Та ні! Бачу звичайний ліс. Сповзу додолу. Ніколи не підозрювала, що так легко можу повзати. Навіть хвіст у мене з’явився… І раніше його відчувала, особливо, коли здавалося, що хтось на нього наступає. Лише трошки махнула ним — і все тіло поплило, аж полетіло. Не пересування, а танок! Напевно, нема більшого щастя, ніж отак, усім тілом, відчувати землю! Як же то багато люди втрачають, коли тільки своїми зашкарублими ступнями, підошвами торкаються землі! Шмигну я в нору, аби й у спині відчути лагідний трепет від дотику землі, від її материнських обіймів, від надзвичайного відчуття дійсності! Тільки з головою занурившись у землю, пізнаєш, як там життя вирує, скільки там енергетичної сили, скільки істини! Усе мертве в землі знову оживає! Все живе знову воскресає! І пливеш у її надрах, і розпливається всередині тебе життєдайне тепло, і котиться по твоїй спині холодок суті земної! Усмоктую ту суть своїм жальним зубом мудрості, й виринаю на поверхню, аби уприснути отруту правди в обличчя тим, хто мертвий духом. Дурні ви — чого так боїтеся, коли шиплю своїм довгим язиком, чого втікаєте, ніби я й справді зібралася життя ваше нікчемне відбирати? Якби ж ви тільки знали, що вся сила землі — в моїй отруті! Якби ж ви тільки знали всю силу землі! Та вам би лише мене вбити… Вам легше мене вбити, ніж зрозуміти! Хапаєтеся за палицю, ніби в ній ваше спасіння! Та біжіть собі, біжіть… Все одно повернетеся до мене або потрапите в нікуди… А я тим часом вилізу на сосну — на цю єдину живу істоту, яка має відвагу й силу бути щасливою на землі. Яка не боїться стояти над прірвою, щоразу заглядаючи в лице смерті, але заодно бачачи велику красу життя; яка возвеличується й над горою, і не боїться вітрів, котрі щохвилі пориваються вирвати її з корінням, не підозрюючи, як глибоко вросла вона в землю; яку немилосердно стискає холод, зате й ласки щедрого сонця дістаються насамперед їй; яка залишається сама собою навіть у важкі місяці зими, не оголюючи безсоромно, через нужденність, своє тіло; у жилах якої тече живиця землі, якою вона поїть усе живе навколо себе; яка дихає на повні груди, а не задихається в смороді ницих думок натовпу; яка при тому всьому залишається найгарнішою істотою!