Деколи щось як присниться — ніби в казці побуваєш, а може, — в далекому-далекому дитинстві! І звідки ця старість береться?! Таж я у глибині душі — п’ятирічна дівчинка, а все, що прийшло пізніше, ніби моє, а ніби й ні! Накладаються ті роки, як ґрунт у пласт: захотів — узяв і перекопав його; але завжди наткнешся на тверде, на ту п’ятирічну дівчинку, яку вже жодна лопата не візьме… Хоча з літами все важче докопатися до неї, до цієї маленької дівчинки. Але час від часу таки треба це зробити, аби не затоптати її… Бо лише вона і є правдивою, бо лише її не змогла вирвати з мого серця зла недоля. Як тільки втратила б я в собі цю маленьку дівчинку, то відразу підла старість розтрощила б мене дощенту, перетворила б на юродиву, яка плазує не гірше за будь-яку твар… Як побачу таку у вікні, то аж лячно стає… Це ж треба — вбити в собі дівчинку, аби вже не відчувати ніякого приниження… Я радше простягнула б ноги, ніж простягати руки, як ота, що завжди сидить під моїм вікном, наче примара. То так, ніби обісцятися і з того ніц собі не мати… Тьфу тобі на голову! Видно, тебе ніхто ніколи не любив!

Ух, який красень йде! Аж хочеться випити всього. Такому припасти до грудей — і вже більше нічого не треба. Я б його так голубила, що він ніколи не пішов би від мене. Обняла б його й нікуди не відпускала. Тільки те й робила б, що дивилася на нього. Навіть його одяг сховала б, аби не заважав мені… А то що за якісь шмаркачки за ним теліпаються!? Ох, якби мене ще носили ноги, то не помогли б тим дівкам короткі спідниці та нафарбовані брови! А мої брови не полиняли дотепер! Знали б ті дівки, яка то велика сила — мати чорні брови! Якби ж мене ще носили ноги… І як то є — якщо жінка не займається коханням, то в неї віднімає ноги. Але спробуй вженися за цими малолітками! Та й хіба хтось зараз здогадається, як щось до болю скубоче моє лоно… Та хіба бодай хтось розуміє: якщо у жінки вже віднімає ноги, то це — як у Львова забрали ріку? Ех, якби, якби… Якби молодість вміла, а старість могла! Старі хлопи ще можуть спокусити якусь дівку карбованцем, а… спробуй літній пані заманити хлопця! Хоч тій пані це потрібніше, ніж старому хлопові, який і так вже нічого не може… От яка несправедливість на світі! Якби ж то хтось знав, як воно скубоче! Хоч би дотулитися до когось, і то вже легше було б… І несила втримати це в собі, як сечу! Так і сверблять руки скинути із себе лахи… І чи могла б я бодай подумати, що колись моє тіло стане таким, буцім його смерть гримує: вимокле, ніби парафіном покрите. Я ж так любила колись оглядати його перед люстром. Оглядаю й заодно щось собі уявляю… А тепер що? Тепер дійсність така страшна, така, що аж продирає до… Тепер ні про що собі навіть помріяти не можна. Ніхто вже мене не пошкодує. Ніхто! А ще як поселилися в мене цей Назар з Наталкою, то взагалі спокою собі не знаходжу. Та спробуй-но тут про щось інше гадати, коли тільки й чути за стіною її стогони; а ще як закричить, то мені аж серце зупиняється, й у самої мокріє… Паразитка! Насміхається наді мною! Хоче, аби я скінчилася… І це — поселилися, аби доглядати за старою?! Чинять наді мною справжній ґвалт. Бо хіба не понад будь-чиї сили — терпіти своє тіло?! Навіть встидно комусь признатися, що в мене знову появилися місячні. Тепер ще і з ними мороку маю! І груди ніби показилися: бубнявіють, як бруньки на весну; а соски набрякають, як у якоїсь неопереної шмаркачки. І що я тепер маю робити?! Куди дінешся від самої себе?! Своє тіло ніяк не обдуриш… Коли Назар біля мене проходить, то я ледве пальці собі не виламую, аби не торкнутися до нього. Деколи вдаюся до хитрощів: кричу йому, що мені зле робиться. І тоді він бере мене за руку й відпроваджує до ліжка. Я ж як вчеплюся в нього, то мною починає аж тіпати. Ноги ледве талапаються — нема охоти відпускати його руку. А одного разу взагалі розум відняло — серед ночі зайшла до них цілком голісінькою, цілком… Але та Наталка такої бучі наробила, що я забула про свої хворі ноги… Я так налякалася через ту дурепу, що ледве розриву серця не дістала… І стільки разів казала їм, аби двері зачиняли! Бо хіба я винувата, що на мене, може, якось місяць вплинув?! Дуже вже потрібен мені її Назар, я ще й не таких мала! Курвисько, тепер до мене навіть не обізветься… Якось-то Назар пожартував зі мною, то вона, шмаркачка паршива, дзявкнула йому: «Тебе що, на здохлятину потягнуло?!» Падлюка така! Якби я навела марафет, зробила фризуру, то ти й не рівнялася б зі мною! Скажи ще дякую, що я не хочу. Бо ніґди так не було, коли я хотіла! Ніґди! І нема чого скакати на мене! Я й так ще досить сумирна. Ще не таким волосся обривала! А то тільки косу розплела, а вже підскакує, як квочка. Ох, як же я не люблю тих жінок! Ох, якби старість могла… Якби… то я б ніколи не постаріла. Бо що вдієш, коли хлопи такі невитривалі й так швидко здихають? Але жінка живе лише тоді, коли біля неї хлоп є. А без нього й життя вже ніяке. Тоді й сама помирати змушена. Якби хлопи трималися трохи довше, то, я певна, жінки могли б до двісті років доживати. І як у моїх літах знайти собі мужчину?! Навіть доторкнутися вже не дають… Мерзотниця! Сміла в моїй хаті на мене кричати! Та ще, змія, назвала мене здохлятиною. Я їй цього ніколи не подарую! Ніґди!

Цікаво, чи впізнали б мене в рідних краях? Брат казав, що багато знайомих стали не до впізнання — роки взяли верх над ними, і він мусив перепитувати, хто є хто. Заспокоював, ніби я ще виглядаю дівкою й мені ніц не бракує… Обдурює, хоч у душі я справді чуюся молодою. Шкода, що хлопці заглядають не в душу… Не знають вони: якби впали в обійми моєї душі, то мали б значно більшу приємність, ніж гладячи стегна якійсь малолітній дурепі. Жінка дає їм не тілом, а душею, хоч мало хто з них здогадується про це. Вони як діти — лише присмоктатися б до цицьки, ніби бажають висмоктати якусь суть, а вона ж — цілком не там… Якби я могла стати коханкою всіх чоловіків на світі, то світ став би в десять разів щасливішим. Вони мали б змогу долучатися до такої таїни, що її ніхто й ніде не відкриває більше. І не треба мені, що хтось торкався мого тіла, як цей переляканий лікар… Можна хіба що замочити ноги в тому потоці, котрий зветься моєю душею.

Жив би Ромчик, то не дав би мене образити. Він так мене любив, що жінки вже не хотів. Сім’ю покинув, аби зі мною бути. Мій дорогий сину, як мені тебе не вистарчає! Ти навіть самого себе зрікся задля мене. Ти був такий вірний, що ніґди не смів мені перечити. І тебе так боялися, що ніхто й не пискнув проти мене. Якось Ксенька знахабніла сваритися, а ти як на неї накинувся, то вона й досі заїкається, коли зі мною говорить. Як мені тебе не вистарчає! А коли помер ти, то ніби весь світ на мене накинувся… Кожен тільки те й робить, що лізе насрати в душу. Таке наговорює, буцімто я винна у всіх гріхах. Ніхто тепер на мене не зважає. Кожен робить все, що хоче… От сусіди зверху так тріпають постіль, аби вся пилюка мені до хати залітала. А вечорами як показилися — так гупають по підлозі, ніби молотком мені по голові б’ють. Та ще музику включають на весь голос. Із того всього сама вити починаю… Совісті для мене вже ніхто не має! І чому ти, Ромчику, так рано мене покинув?! Сину мій, ліпше би я померла, ніж зараз маю так плакати! Якраз у цю пору тебе й не стало. Ніби вже по зимі: сонце б’є, аж кричить, що нове життя починається… Ніби пора скидати одяг, але березень як потягне холодом по крижах, як потягне… — тільки у гробі й випрямишся. Я його вже добре знаю… Напустить на тебе духоти, а сам тільки й вичікує, як би обдати морозом. Ой, скількох же він прикінчив!.. Якось би пережити його, а там і рік не такий страшний. Треба тепліше закутатися. Накину ще одну хустину. А то подивіться, що надворі робиться: по десять разів на день то сонце, то сніг. І коли вже те літо наступить?!

Я вже й не чекала тебе нині, Юліане. Чого я плачу? Та згадала собі твого тата… Завжди шкодувалося йому тих папіросів, а тепер би всі віддавала, най би тільки жив. І що то людина має з цього куріння? Я йому не раз казала: якби Бог хотів, аби людина курила, то придумав би їй ще комина на голові. А то стільки грошей пішло на те куриво! А що ти там таке тримаєш у руці, Юліане? Підсніжники?! Иии… То ти мене з жіночим днем хочеш привітати? А я то гадаю… Ой, і ще цукорки! Буду мати до чаю. Добре, що хоч таке свято є. Якби не воно, то забули би про мене як жінку. Кажуть, що це комуністичне свято. Не знаю, я ніґди не була комуністкою, але жінкою була завжди. Колись твій дід у цей день мені дорогі подарунки купував, а квіти дарував не якісь там, а самі троянди…

На щастя, люди здавна вміли розрізняти, хто є жінкою, а хто — чоловіком. Але кажуть, що тепер такі часи настали, що вже не має значення, хто є ким: чоловіки живуть із чоловіками, а жінки з жінками. Людям у голові все поплуталося. Скоро взагалі забудуть, звідки мають діти з’являтися… Чи то зараз така хороба в людей, чи що? Я боюся телевізію вмикати, бо лише таке й показують. Краще б не дожила до теперішніх часів, аби не бачити й не знати такого «чуда»! А то й сама стаю як дурна, і вже не розумію, для чого людям життя дається. І відчули б вони самі, як то важко його народжувати, корчачись у судомі під час пологів і бачачи аж святих на небі! Я б усіх тих хлопів — вибач, не бабці таке казати! — серпом по одному місці, якщо вони не знають, нащо воно їм… А то цілком забули про жінку. Та ще, паразити такі, самі на жінок перебираються. Насипати б їм у писок дусту, аби знали… І вони ще хочуть життя відроджувати… Таж якщо в якій хаті нема любові до жінки, то цю хату чорна біда переслідує… І якщо чоловік нехтує жінкою, то він хорим на голову стає. Утратите жінку — втратите все! Я й не дивуюся, що, як мені зараз переказують, наші жінки втікають до Італії, Іспанії та в ще Бог знає які краї. І що то наші чоловіки собі гадають, коли нема навіть що нормально поїсти?!. Все робиться так, аби жінка мучилася, ніби рабиня, і залежала від грошей, які завжди знаходяться чомусь у чоловіків. Усе робиться так, аби жінка стала повією й ні на що більше не претендувала. Аби жінку прибити, задавити, бо чоловіків страшенно лякає сила, яка змушує їх віддавати себе жінці. Вони самі ніщо, і жінку хочуть перетворити в ніщо, бо заздрять їй — що живе і творить згідно з очевидною природою своєю, а вони, бідолашки, змушені йти за своїми ненамацальними розумом та волею… Бо вже самим своїм існуванням, своїм виглядом жінка приґвинчує немічних чоловіків до стовпа ганьби, примушує їх відчути власну нікчемність. А цього вони ніколи не пробачать. Тому одні б’ють жінок, другі боязливо уникають їх, а треті, бачите, навіть мають один одного за жінку. Так жахаються сили, якою перемагає їх справжня жінка. А коли вона думає краще від них, про багато що відає, то зі страхом та гнівом називають її відьмою. Напевно, лише в нас відьми й збереглися. Бо вони живуть серед таких ось чоловіків… Я вже ледве витримую це лайно, і якби мала спритні ноги, то сама за кордон виїхала б, — аби тут правдивою відьмою не стати…

А про мене вона щось говорила? Ні?! Тільки про себе… Навіть словом не обмовилася? Тоді про що ви балакали? Раніше Ксенька не мала бесіди з будь-ким, аби не зачепити мене… І чого тільки не відпускав її язик на мою адресу! Хоч і набридала, але було смішно, що я значу для неї так багато — щодня мусить про мене думати. А тепер, кажете, навіть не згадала? От паскуда! Ніби мене вже нема. Нічого, я їй ще нагадаюся… Буде засинати і вставати з думкою про мене!

От і Ксеньку понесли за хрестом… А як вона мені печінку їла — лише Господь знає. Тепер її не стало, і з нею ніби не стало кавалка мого життя. Аж шкода її… І що я буду робити?! Коли мене ні з того ні з сього якась лють розпирала, то з нею хоч можна було поговорити. Як жінка з жінкою… Правда, вона забагато кудкудакала… Але, як-не-як, усе наше життя — поряд. І чого я так часто їй стільки смерті бажала?! Нехай би собі ще жила… А то тепер її заслонені вікна страшніші, ніж вона сама… А то тепер тільки її палиця залишилася під дверима — напевно, для мене…

А все-таки я пережила Ксеньку, ги-ги, хоч не раз кричала мені: «Здохнеш скоріше від мене!» І таки полегшало тепер, бо я не змогла б спокійно вмерти, якби знала, що вона ще живе.

І нині приснився цей страшний сон. Уже стільки літ він переслідує мене, що можна було б призвичаїтися до нього, аж ні — страху стає більше й більше…

Сниться мені, що їду кудись поїздом. Їду й дивуюсь, як хутко пробігають картинки за вікном — не встигаю запам’ятати бодай одну з них. І разом з тим боюся, що так само пробігає й життя. Але чомусь хочу, аби поїзд гнав зі все більшою швидкістю, з такою, коли зміна картинок стає чимсь суцільним, й аби я в цьому поїзді наздогнала сам час. Я навіть нетерпляче підскакую на своєму сидінні: рухайся, рухайся!.. І раптом ніби відчиняються невідь-які двері, і хтось намагається мене виштовхнути, але я опираюся зі скаженою силою та криком «ні!», від якого зразу й пробуджуюся. І саме це розпачливе, моторошне «ні!» стало для мене найбільшою мукою, бо тепер вчувається вже наяву. Вже наяву, а не у сні, прорізає мої вуха, серце й навіть саму довколишню дійсність.