— Дякую, пане дяче, — серйозно сказав Климентій, — за добре до мене ставлення і за осторогу. Але до Пелагії маю піти, приобіцяв їй. А я такий чоловік, що коли кому приобіцяв, то й дав, інакше мене сумління заїсть. Як не можеш дать, слів дармо не трать, а коли говорити, то що можеш робити?

— Еге ж, я прикмітив, що ваша милість поважний чоловік, — сказав, пускаючи дим, дяк, відтак звів очі до неба, власне, закотив їх так, що ніби більмасті стали. — Через те мені вас і жалько стало. Однак Господь дав людині волю вибору, і це його jus privatum [32] . Отож manu propria [33] , тобто за волею вашою, honoris causa [34] до вашої милості, чиніть, що вважаєте за належне. Але humanum errare est [35] , і не нарікайте, що вас не попередив, панотче, коли будеш igni et aqua interdictus [36] .

— Усе в волі Божій, — сказав строго Климентій. — Він мене в це містечко привів, він же догляне, а коли упослідить, то й на те воля його.

— Амінь! — мовив дяк і потяг із люльки, але вона погасла.

Отож, ідучи в бік корчми й назираючи дім міського отамана, Климентій вирішив дорогою помолитися отією першою молитвою, яка чиниться над біснуватими:

— Господи Ісусе Христе, — бурмотів він. — Боже наш! Вільною ти страстю і животворною смертю всю силу диявола знищив і державу його зруйнував, рід же людський од мучительства його звільнив і вірних людей собі привласнив, прийми жертву цю собі щодо Тодосії, яку приношу тобі я, недостойний раб твій, і прожени від неї, старанно молюся, вселукаве диявольське дійство, і зроби неушкоджену її від усілякого марення та насилля демонського, ти ж бо є збавитель, лікар і відвідувач душ і тілес наших, і твоя є слава навіки. Амінь.

Ішов вулицею, яка ще зранку не була курною, і йому здавалося, що з-за воріт, хвірток, тинів і з вікон на нього зорять очі міщан, а він завжди відчував, коли на нього хтось дивиться. Отже, дяк мав рацію: все містечко вже знало про те, куди йде й для чого. Пелагія ж надчікувала його за ворітьми, була вбрана по-святковому, пишна, грудаста, але з печальним обличчям. Вона взяла від нього благословення.

— Боялася, панотче, що не прийдете, — сказала. — Ласкаво просимо в дім.

— Чому б мав не прийти? — спитав Климентій.

— Хтось міг би застерегти, — впевнено мовила Пелагія.

— Але хто міг застерегти, — спитав не без підступу, — коли ми змовлялися віч-на-віч? І я нікому про дійство не казав, та й ви також, бо просили про те.

— Бачите, панотче, — сказала Пелагія, — у нашому містечку нічого втаїти не можна: тут і стіни слухають, і дерева, і вікна, і двері. Отож таємно сказане, явним стає, хоч би як не ховались. А бува й гірше: хтось тільки подумав, а про те вже язики плещуть.

Відчинила хвіртку, і Климентій аж призупинився: в дворі було принаймні з двадцятеро чоловіків та жінок, котрі стояли, збившись у барвисту купку, і всі водночас повернули в їхній бік лиця, і ті лиця здалися Климентієві вельми схожі на кам’яні сибілові, котрих бачив у видженні.

— А це що? — тонко вигукнув він. — Чи ж не відаєш, Пелагіє, що при дійстві не має бути сторонніх?

— Ні, не відала, — відказала рівно Пелагія. — Та й як прогнати їх, коли прийшли?

— Геть, геть! — закричав до людей. — Інакше повертаюсь та йду! Не можуть бути при дійстві чужі люди!

Стояв біля хвіртки сердитий і розпашілий, а люди без слова, одне за одним, прослизали повз нього, тільки кидаючи, мов стрілами, поглядами напружених очей. І так стояв, поки не вискочив останній, відтак наказав рвучко:

— Зачиніть хвіртку, і щоб душа мені у двір не ввійшла. Таїнство не може чинитися на базарі.

На ґанку стояв важкий, тілистий чоловік у кунтуші, здоровенних чоботях, під важкою шапкою розпиналося кругле, червоне, як буряк, лице, і два вуса спускалося до коміра, як дві щуки, що схопилися одна в одну щелепами і мертво звісили хвости.

— Це мій чоловік, — прошелестіла за спиною Пелагія. — Він може бути?

— Таж звісно, — сказав Климентій, — бо бісну, може, й тримати потреба буде.

Коло отамана стояла подоба його, тільки з молодим обличчям.

— Це мій син, — мовила Пелагія.

— Він теж може залишитися, — сказав Климентій.

Дав благословення обом, але в хату ще не пішов. Упав на ґанку ниць на лиці своєму й почав вичитувати співно псалома восьмого «Господи, владико наш!» І Пелагія, й отаман зі своїм подобенством гримнули на коліна, аж застогнали дошки, і не в лад почали вторити за ним, бо псалома добре не знали, а підхоплювали слова панотця, як це буває, коли співають півзабуту пісню.

Потому Климентій звівся на коліна й прочитав молитву «Господи Ісусе Христе, Боже наш, із безначального і завждисущого ти отця», силу й міць якого попросив на перемогу та вигнання всілякої диявольської потуги, яка чинить насилля над рабою Божою Тодосією, з гарячим проханням Божої помочі, бо людська сила немічна і без Господа годі чогось досягти, отож нехай через нього, Климентія, покаже свою велику й кріпку потугу, щоб не бути посоромленим і щоб не порадів ворог душ наших щодо немочі його, а щоб тією ж Божою потугою був прогнаний ворог та супостат і мучитель єства нашого, і щоб вийшов із раби його Тодосії і від місця цього, і щоб не повертався назад. Після того Климентій устав, ознаменував хрестом себе, Пелагію, отамана та його подобенство, відтак помолився пресвятій Тройці, і пресвятій Богородиці, і до ангелів, і до Предтечі, і до пророків, і до святих апостолів, і до мучеників, перечисливши їх цілий ряд, і до святих учителів, також ретельно перечисливши їх, і до святителів, святих царів, преподобних, і до святих учениць та дів, і до святих жон, а перечислюючи весь цей вельми довгий ряд, зирнув на Пелагію — стояла та із запаленим зором, звівши руки догори, тоді як отаман, стоячи навколішки, й подрімувати почав, але відразу ж скидався і злякано вилуплювався, а його подобенство мирно й солодко спало, голова його при цьому вгрузла у плечі, бо шиї не мала й трохи.