— А тепер скажіть, — мовив урочисто Климентій. — Чи справді біс посів дочку вашу Тодосію, чи це така в неї природна хвороба?

— Посів, посів, — поспіхом мовила Пелагія. — Коли б хвороба була, минула б чи до смерті довела, таж-бо не минає і до смерті не доводить.

— Чи не говорить ваша дочка Тодосія іномовно?

— Не говорить, — сказав отаман напрочуд тонким, як на його статуру, голосом.

— А може, має силу надприродну? — спитав Климентій.

— Оце вже має, — сказала Пелагія. — Коли збішується, то батько з братом її втримати не можуть, хоча тілом великі, розкидає їх, неначе хмиз.

— Тоді ведіть мене до неї, — героїчно сказав Климентій, і Пелагія поспішливо відчинила двері й сама перша югнула туди, ведучи панотця. Отаман із подобенством зайшли слідом, і він чув за спиною їхнє зачаєне дихання.

Світлиця, в яку завітав, була велика й пишна: стіл покритий килимом, лави під стінками й кілька услонів, на стінах різьблені мисники, зброя, а підлога заслана ряднами. Климентій упевнено переступив порога і раптом завмер, дивлячись широкорозверстими очима на чудової вроди дівчину з довгим, м’яким і закучерявленим волоссям, заплетеним у грубу косу, в ладній і пишній одежі: коштовна плахта, тонка сорочка і дороге намисто на шиї, а на ногах — червоні чобітки. Але не те найбільше вразило Климентія, а її обличчя, адже увіч було точнісінько, як у дівчини, в котру колись був безнадійно закоханий, а не мігши здолати любовного вогню, і в ченці пішов. Вона ж стояла сміливо й гордо, цілком нормально виглядаючи, і світила до панотця величезними, чорними й палкими очима. І йому раптом захотілось учинити те, що радив дяк, тобто закинути мантію на плечі й дати звідсіля драла, й бігти, мчати, летіти, аж доки стачить духу. Але з лівої руки від нього стояла, пильно зирячи, Пелагія, а ззаду дихали в шию два бики-чоловіки, отаман із своїм подобенством, а за ворітьми (він це напевне знав) стояла збита у барвисту купу юрба, яку прогнав із двору, і хто зна, чи б він, обминувши якось чоловіків-биків, через ту юрбу й продерся. Тому зібрався на силі, ознаменував себе хресним знаменням, подумав-бо: це перша бісівська супроти нього битва, адже дівчина, в яку був колись закоханий, тепер мусить мати стільки років, як Пелагія, а оця видимість її в Тодосії не що інше, як диявольський супроти нього жарт або ж перший ворожий випад із фортеці, якою й стало це чудове дівоче тіло. Тому ступив кілька кроків до дівчини й лагідно сказав:

— Хочу в тебе, дитино, дещо розпитатися. Тільки не говори багатомовно, а відповідай коротко на те, що запитаю.

— Але хай вони вийдуть, — сказала чудовим голосом, ніби срібло задзвонило, дівчина.

— Гаразд, вийдіть! — мовив Климентій.

— Я б не радила панотцю того чинити, — строго мовила Пелагія, — може накинутися на вас, а ваша милість не настільки потужний, аби оборонитися.

— Тоді покличу, й обороните, — спокійно сказав Климентій, миттю схопивши оком, як криво всміхнулася дівчина і як в очах її промигнув чорний вогонь.

— Говори при нас! — гримнув грізно за спиною панотця отаман, його тонкий голос, виявляється, міг звучати залізно.

— Ні, — твердо сказала дівчина. — Хочу поговорити з панотцем самовіч. Але не стійте за дверима, а вийдіть на ґанок. Інакше не змовлю ні слова, і нічого з ваших затій не вийде.

— Не погоджуйтеся, — сказала Пелагія, — бо може на вас накинутися, як накинулася на нашого панотця.

— Бо він такий же блудяга, як і я, — спокійно мовила Тодосія.

— Гаразд, вийдіть! — повторив Климентій, але цього разу рішучіше.

Вони, всі троє, зітхнули водночас та й висунулися у двері.

— Погляньте, чи не стоять у сінцях, — наказала дівчина.

Климентій визирнув у присінці — таки стояли. Пелагія робила йому відчайні знаки.

— Вийдіть на ґанка! — наказав Климентій.

Вони знову зітхнули й почовпились у вхідні двері, але залишили їх відчиненими.

— Засуньте засува, — наказала Тодосія.

— Ні, — м’яко мовив Климентій. — Цього вже не вчиню, і сама знаєш, чому. Але нашої розмови не чутимуть.

І знову дівчина всміхнулася криво, а в очах її спалахнув темний вогонь.

— То що хотіли запитати? — спитала гордо.

— Чи чуєш себе хворою, дитино? — м’яко мовив Климентій.

— Таж ні, панотче, я здорова.

— Чи можеш говорити мовою, якої ніхто не тямить?

— Таж ні, панотче, говорю, як батьки навчили.

— Тоді покроплю тебе святою водою, — сказав Климентій, скинув з плеча торбу свою й дістав із неї фляшу, яку завжди носив із собою, бо в дійствах його завжди на святу воду бувала потреба.

— Кропіть! — байдуже сказала дівчина.

Він покропив її й мовив:

— Сила й дійство всесвятого й животворящого духа, що освятив воду цю, нехай звільнить тебе від усілякого насилля і послання ворожого і нас усіх нехай утішить.

— Не звільнить і не втішить, — сказала так само байдужно дівчина.

— Не говори сама, тільки відповідай, — гостро наказав Климентій і продовжив молитву. — Благословенний будь день і час, у які Господь і Бог наш Ісус Христос народився від Діви Марії на стертя й розрух диявольського мучительства та спасіння вірних. Чи стало тобі легше, Тодосіє?

— Ні, — байдуже мовила дівчина. — Як було, так і є, здорова я.

— Ти в доброму розумі, й не бачу, щоб посів тебе біс, — промовив Климентій.

— Побачите ще, — загадково сказала дівчина.

— Відчуваєш у собі біса?

— Так! — гаряче відповіла Тодосія й присунулася ближче до Климентія, запалюючи чорним вогнем велетенські очі, аж чернець мимоволі відступив. — Це біс плоті, панотче, і ви його, як бачу, лякаєтеся. А він мене пече, отут, отут, — вона раптом підняла сорочку й оголила перед ним лоно.