— Людина він палка, — описує Куліша Віра Аксакова, — але він замкнув себе в якийсь методизм способів («приемов»), навіть розмови й почасти думки. В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм, тимчасом, як під цим чути пристрасну натуру, що її, проте, як здається, перемагає досить міцний характер.

— Чудний чоловік цей Куліш, — каже в іншому місці Віра Аксакова, — що за плутанина в нього в голові різних понять, а в душі різних прагнень.

Людина мінливих поглядів, хистких настроїв, розбіжних і некоординованих, Куліш мав надзвичайно вражливу, рухливу й імпульсивну вдачу [13] .

Він доводив до крайніх границь логічну нитку свого настрою, не рахуючись ні з чим і тимчасом під якимсь випадковим враженням здібний був від усього відмовитись і замкнутись в собі.

Історія Кулішевих романів — це й є історія захоплень і зречень, поривів і здержаности, палкої пристрасти і німотного мовчання. Він кохав, але він не знав щастя здійсненого почуття.

Романи Куліша з Милорадовичівною, Марком Вовчком, Глібовою, Ганною Рентель — ті Кулішеві романи, що про них ми маємо певні відомості, припадають на другу половину 50-х і на початок 60-х років, на час від року 1856 до року 1862.

Кулішеві було вже тоді 38—43 роки… Отже, його романи — це романи зрілої, літньої людини, якій уже під сорок і за сорок, яка в своїй громадській і літературній діяльності переживає розквіт творчих можливостей, здійснює найкращі прагнення й найпринадніші мрії молодих літ, стверджує своє соціальне призначення, але в інтимному, особистому житті гостро і гірко починає відчувати сердечну зів’ялість, хандрливу втому, дражливу й знервовану байдужість.

Усе в житті, в почуттях, в пізнаннях здається пізнаним, відчутим і нецікавим; усі думки продуманими, усі книжки прочитаними. Дні минають за днями все непомітніше, одноманітніше й швидше. Життєва путь стомлює, як проста путь без цілі: порожня просторінь, безкраїй обрій, блискучо відполірована площина без тіней, бездоганна геометрична конструкція. Картон, лак, дерево, вапно, скло.

До кохання примішується почуття гіркости, навмисности, примушености, надто гіркої гіркости, тієї гіркости, що викликає підозру в щирості й отруює почуття. Серце спустошено, почуття озлиднено. Почуття не так переживається, як конструюється, з безпосереднього переживання обертаючись в логічну схему. І що гіркіше відчуто цю спустошеність серця і порожнечу душі, то пристрасніше сподіванка знайти оновлення в молодому дівочому коханні!..

У своєму самотньому чернечому кабінеті, заваленому інкунабулами, Фауст, упевнившись у суєтній нікчемності пізнань, мріє про Маргариту, про живе життя серця; але в полоні попільного тліну зотліли почуття, і кохання дівчини він купує, продавши душу дияволові.

Отак-о й на всіх «фаустівських» Кулішевих романах лежать прикмети трагічного й похмурого, нерадісного й тяжкого безочаровання, прикмети зневір’я, сумніву, хитань, спустошености, втоми, непевности, зотлілих оксамитів і вицвілих саєтів, осінніх скарг, вечірніх життєвих присмерків.

Людина плекає в собі ілюзорну й сумнівну сподіванку заперечити те, що єсть, і відновити, що вже давно вицвіло й спорохніло.

Після Севастопільської катастрофи й смерти Миколи І, коли політична й громадська обстанова набули сприятливих форм і з Куліша була знята заборона друкуватись, він на початку року 1856 (лютий) переїхав до Петербурга й там оселився, енергійну літературну й видавничу діяльність розвинувши.

Розвинути свою діяльність Куліш зміг у тій мірі, в якій він одержував з України грошову допомогу від великих землевласників-поміщиків, переважно Тарновського й Галагана. Користуючись із цієї допомоги, Куліш видав «Записки о Южной Руси», «Чорну раду», «Проповіді» Гречулевича, «Граматку» й інше, всі ті книжки, що їх видання означає перші етапи й досягнення в історії українського громадського руху 50-х років [14] .

Почуваючи під ногами певний матеріальний ґрунт, сподіваючись на дальші політичні й цензурні полегшення, Куліш годі [так в оригіналі. — Прим. верстальника] тоді складати плани господарювання на хуторі, на що протягом останніх трьох-чотирьох років він скерував усі свої надії й усі свої життєві розрахунки.

Тепер, за кращих громадських обставин, він на деякий час кидає проголошувати як панацею од усіх суспільних і особистих зол «ідею хуторянства», що до неї він завсігди повертався, коли скрутні зовнішні умови не давали підстав розраховувати на будь-що ліпше.

Тепер оселяється він у великому місті і замість того, щоб копатись у власному садку в Зарозі, садовити на хуторі липи, яблуні й вишні, сіяти гречку й жито, купувати волів і сваритися з кріпаками, дбає про організацію друкарні, купівлю машин, налагодження збуту виданих книжок, утворення українського культурного ринку й широкого культурного споживання.

Фраза, сказана в Кулішевому листі 2 серпня 1856 р.:

— Тепер мене прив’язано матеріально й морально до Петербурга, а душа моя прагне в Україну за поетичною поживою! — надзвичайно влучно виявляє ставлення Куліша до України після того, як він осівся в Петербурзі.

Він свідомий, що його теперішній зв’язок з Україною — зв’язок суто естетичний. Він не відчуває матеріальної залежносте від «хутора Зарога»: він економічно залежить од Петербурга, зв’язок же з хутором не виходить для нього за рамки «незаінтересованої насолоди». Перебування в Єсмані, Мотронівці, Зарозі, Черкасах, Качанівці, Линовиці, Сокиринцях і т. д. — це тільки джерела поетичних надхнень.