Вже зовсім незбаром я мала ощасливити своїм приїздом зіскучилих рідних, і засмутити залишену без допомоги фрау Де Ляпорте, а, можливо, і зовсім навпаки. Адже «ніколи не знаєш, що з тобою станеться незабаром, як і того, що про тебе думають насправді. На все Воля Божа», – як казав наш сусід, герр Мюллер.

Так от, зовсім незадовго до від“їзду, мені до голови несподівано прийшла ідея. А що, коли відкласти омріяне повернення на замучену економічною кризою батьківщину, і замість того, щоб змінити сите гувернантське існування на почесну, але злиденну долю безробітного українського філолога чи на ще почеснішу, але не менш злиденну – студентки аспірантури ЛДУ, спробувати себе ще й у ролі студентки іншого, уславленого своїми філософськими традиціями вузу. Повагавшись трохи, який саме із них обрати, я надала перевагу Фрайбургові перед Гайдельбергом, бо хоч у Гайдельбергу до мене вже побували брати Грімм, Е.Т.А.Гоффман і навіть Адельберт Шаміссо, зате у Фрайбурзі викладали і мешкали не лише Мартін Гайдеггер та Едмунд Гуссерель, а і Дмитро Чижевський, вже не кажучи про Маріну Цвєтаєву, численні делегації українського Червоного Хреста, львівську чоловічу хорову капелу «Прометей» народної пісні і танцю «Черемош» чи хор хлопчиків «Дударик». Чим не кайфова ідея, – повчитися і попрацювати на такій багатій спогадами і традиціями землі.

Для втілення цієї ідеї в життя потрібно було зовсім небагато. Отримати дозвіл університету на навчання, отримати дозвіл німецького консульства на в“їзд до країни, знайти засоби до існування, гроші на дорогу, і щасливо почати нове життя у новій іпостасі. Сильне бажання, як відомо, долає будь-які перешкоди. Дрібниці, які довелося подолати мені, і перешкодами назвати важко, тож незабаром я опинилася у електричці другого класу, яка, в“їжджаючи до фрайбурзького передмістя, проминає будинок, у якому жив і працював наш уславлений український філософ Дмитро Чижевський.

Я вже наперед знала, що зустріну в цьому місті багато українців, більшість з яких – львів“яни. Протягом першого тижня я познайомилася з трьома Ірами, котрі працювали в німецьких сім“ях як «опер», двома Олями, які вже відпрацювали як «опер» і тепер стали студентками, і одним Юрою, який виїхав до Німеччини разом з батьками і теж намагався стати студентом. Це йому наразі ніяк не вдавалося через недостатнє знання німецької. Крім того існувало тут ще і товариство «старих українців», емігрантів з повоєнних часів, які зустрічалися кожної другої неділі під час української Служби Божої в одній із церков Фрайбурга. Після відправи товариство

запрошувалося на обід до вуйка Шпильки, який щоразу розповідав про своє героїчне бойове минуле у складі військ УПА, дарував кожному, хто вперше був присутній на обіді, жовто-блакитного прапорця з власноручно вишитим тризубом, після чого звертався до новоприбулого з проханням під час «наступної візити до України особисто передати панови президенту важливого папера». Сам вуйко не їздив «до України» вже понад двадцядь років. На конверті з «важливим папером» стояла зворотня адреса:

Pan Spilka.

Freiburg.

У моєму закордонному паспорті цього разу стояла омріяна «студентська» віза, яка не лише дозволяла протягом року вільно пересуватися Європою, а і давала дозвіл на працю в країні з найвищим рівнем заробітної плати аж на три місяці протягом року. «Опер-віза» теж давала можливість протягом року вільно пересуватися Європою, зате дозволяла працювати лише в «опер-сім`ї». Остання була зобов`язана забезпечити свою «опер» житлом і харчуванням, зате платила за роботу 3 марки за годину, тоді як та сама робота, виконана «не опер» коштувала 15 марок. А оскільки останнім часом у Німеччині стало дуже модно мати за прибиральницю слов`янку, особливо з вищою освітою, то умови для працевлаштування склалися доволі сприятливі. Окремі домогосподарки, що дотримувалися цієї моди, навіть вважали цю свою діяльність доброчинною, і спостерігаючи за тим, як я пилосошу, мию вікна чи прасую, співчутливо розпитували про те, чи правда, що людям на Україні живеться значно важче, ніж в Німеччині.

Першою проблемою, від якої неможливо було абстрагуватися в «неоперському» статусі, стало житло. Знайти вільну кімнату у Фрайбурзі, як і у кожному німецькому студентському місті, – річ доволі непроста, а не маючи грошей, щоб заплатити за неї, – ще непростіша.

– Ну як? – запитав Клаус і задихав ще важче. – Я розумію, що у Вас, як і у кожної порядної дівчини, виникають певні проблеми морального плану…

– Ну що ви. Які проблеми? Звичайно, я погоджуюся. Де ще можна так легко заробити гроші. Це просто щасливий випадок, що ви подзвонили. Скажіть, а якщо я раптом попісяюся випадково у вашу дорогу білизну. Знаєте, в мене є такий маленький недолік. Тоді її прати чи віддавати Вам так, брудною? Та що я Вас такі дурниці питаю. Звичайно, брудною, чим сильніший запах, тим задоволеніший клієнт. Може, Вам ще співробітниці потрібні. В мене тут є кілька товаришок, я в них можу запитати. А можемо взагалі інтернаціональний бізнес започаткувати. Наприклад, ношені майтки з України. Там знаєте, скільки гарних дівчат, і ціни набагато нижчі. Вони Вам за 5 марок хоч півроку не будуть ці майтки знімати. А ще в нас там вода рідко буває, тож за сильний запах можете не турбуватися. Слухайте, а чоловічої білизни Вам не потрібно? А то мій хлопець саме шукає роботу… На більше Клауса не вистачило.

Наступне оголошення я формулювала вже обережніше:

Студентка шукає кімнату.

Оплата за домовленістю.

Зі старих знайомих відгукнувся лише безіменний спраглий еротичного масажу, крім того подзвонили ще троє в справах масажу звичайного і троє в справах сексу по телефону. Врешті газета потрапила і до рук, не стурбованих сексуально. Мені вдалося познайомитися з Міхаелем, власником фірми, що мила вікна на замовлення підприємств і приватних осіб. Працюючи для цієї фірми в темпі 10 вікон за годину можна було протягом цієї години заробити 12 марок. Значно менше, звичайно, ніж за ношені майтки, зате значно більше, ніж за годину будь-якої роботи на Україні.