Власне, Лада ніколи не відрізнялася великим душевним теплом. Він закохано подивився на свою руку, на пальця з товстим платиновим перснем, на сигару "Корона" з цівкою синього диму. Лада, так, вона тикалася, як муха серед заварних тістечок. Про душевне тепло мріє кожен, так. Саме так, як полюбляли говорити про подібні речі у товариствах, де вона пролітала над їхніми головами, наче палаюча комета. Він лизнув губи від однієї думки про минулий день, навіть не згадуючи похорону: там усе було вишукано, як годиться. Лада лежала в труні, як та шістнадцятка, що зібралася на танці. Він пригадав усіх її собак, зализаних, накручених, різного зросту і масті, вони лазили паркетом скрізь, гидили на підлогу. І це викликало алергічні подразнення. Спочатку у нього, а потім у сина. Вона втішалася цим собачим содомом. Така собі селянська дурка, вирішив він про себе, але схаменувся. Страх, що все в один день відкриється, помалу, наче гвіздок у сиру деревину, влазив у його голову. З одного боку, він був потішений, що відчував такі емоції, давно пригаслі, запилені. Очі у нього палали, щоки взялися рум’янцем. І слідчий, що сидів зараз проти нього, той самий, що приходив раніше, спіймав той разючий спалах і усміхнувся. І йому здалося, що зверхньо. Нехай, він уміє повертати образи. Слідчий разом з ним пив дорогий коньяк і курив дорогі сигари. Лейтенант, як і того разу, сидів на краєчку, і його коліна дрібно тремтіли. Але цього разу від збудження і відчуття зверхності, тимчасової, вирішив він. Те, що він почув від лейтенанта в наступну хвилину, не лише насторожило його, а враз струсило, і він, наче маленький шкідливий хлопчик, сидів на стільцеві, тримаючи склянку з коньяком в одній руці, а в другій сигару, і вони видавалися йому пудовими гирями.

– Миколо Павловичу, чому ви називаєте себе генералом? І люди ваші, і ваша прислуга називають вас генералом. Але наскільки мені відомо, у вас чин майора... і... у відставці, - сказав слідчий, рівно дивлячись йому в очі, і його слова сторонній міг би сприйняти за добродушне буркотіння та глузування між давніми приятелями. Але це був нонсенс, це виключено між двома чоловіками різних служб.

– Це для таких, як ви, - просичав він, гублячи попіл на коліна.

– Ну, я просто так, до слова, - вирівнявся лейтенант.

– А вам пальця в рота не клади. Далеко підете, - підбадьорив його, але це прозвучало, як пук у пусту діжу.

Лейтенант провів уважно поглядом напарника, що стояв біля вішака і нічим не відрізнявся від того вішака.

– Перейдемо до справи, - лейтенант струсив попіл зі своєї сигари.
– Коли ви востаннє бачили сина?

– За день до похорону. Саме так, за день, - відповів, не вагаючись, він.

– Ага. Ні у друзів, ні у знайомих його не виявилося, - лейтенант скрушно, тихенько захитав головою.

– Я не дуже цікавився, - відповів він.

– Дивно. Ви не цікавитесь життям сина? Пробачте за таке інтимне запитання, - злукавив лейтенант.

Він знову струсив попіл на коліна, але цього разу обом, йому і лейтенанту, видалося, що попіл летить повільно, тихо і лагідно. Майже в унісон вони випили коньяк. Глянули один на одного, і кожен подумав про своє, і кожен знав свою правду.

– Ви знаєте такого собі капітана Величка?
– запитав зовсім спокійно лейтенант.

– Ні... Але стійте, стійте, - спохопився він.
– Здається, це з дочірньої контори. Саме так. Це та, яка працювала і на вас, і на нас, і на державу.

– Ну, не знаю. Але ви точно з ним знайомі?
– перепитав лейтенант, усміхнувся і подивився нахабно в очі: ха, не на того напав.

– Якого дідька тобі дався Величко? Бачилися кілька разів. Пив він мало, говорив ще менше. Сидів у кутку під пальмою, - відповів він.

– А ми на ти? Давайте повернемося до вашого сина. Ви його востаннє коли бачили?
– чітко повторив він запитання і покрутив склянку, граючи по обижлу пальцем.

– Хм, він досить дорослий, щоб не звітуватися. Подзвонили з телебачення і поцікавилися. І, звісно, мені це видалося дивним, - сигарний дим гидко і липко забивав рота, бля, ніякої втіхи, цей худосочний лейтенантик уміє попсувати кров. Він провів у повітрі сигарою синю дугу диму, повільно, перед обличчям у лейтенанта. Але той продовжував зловтішно мовчати.

І тут до нього навсправжки почало доходити, що він таки попався, вляпався в якесь говновидлово, про котре не знає нічого. Головне, що його зачепив за зябра цей шмаркач, дурніший навіть від його запропалого байстрюка.

– Гаразд. Ми перевіримо ще раз кілька адрес, - лейтенант склав перед собою руки, наче у молитві.

Це невідомо чому його насторожило, і він очима пошукав щось у кімнаті з каштановими шпалерами і жалюгідними меблями.

– Ми? Хто ми?
– голос його заскрипів.

– Годі вам, майоре. Зараз не час грати у дитячі війни, - викинув білого прапора лейтенант.

– Хм. Справді. Можна подумати, що у мене з’явилася ще одна плакальниця...

– З вашої розповіді виходить, що Андрій пропав тиждень тому.

– Саме так, лейтенанте. Мудро помітили. Я не хочу долучатися до гри. У мене скорбота, - він витягнув рурочкою губи і повертів головою.
– Зрозуміло. У мене скорбота. Печаль за дорогоцінною жіночкою, - його сира, як шматок тіста, голова дивовижним чином застрибала на широких плечах.

– Ясно. Перевіримо ще раз. Останнім його бачив Величко, - лейтенант кахикнув у кулак і знову склав руки у позі комахи богомола.

– Чудово, у нього і запитуйте, а я піду, - і, не втрачаючи цього разу загартованої витримки, він повільно, зі знанням справи допив коньяк, потім встав, і в глухій кімнаті з задрапованими вікнами зарипіли його лаковані черевики.

Напарник лейтенанта відразу перевернув стільця, і воскове обличчя взялося десятком зморщок, які вказували на його внутрішні емоції.