– От падлюка.

– Саме так. Ну і?
– напарник витягнув пачку "Прими" з фільтром.

– "Оптіма". Червона?
– запитав, хмикнув і розв’язно, як хлопчисько, випустив струмінь сизого диму.

– Ага... Ну і...

– Ага, - передражнив його лейтенант.
– Ага. Візьмемося за сина, потім за маму, потім за тата. А потім за нас візьметься гарант.

– Величка як, потрусимо?

– Дай спершу подумати. Дякуючи нашому першому президенту, зараз з таких ікони пишуть.

– Людина звір. Взагалі, точно, звірюка - вона винахідлива, - сказав напарник.
– Наш міністр дзвонив. Завтра на сиктим.

– Нє-а. Він цікавився справою, але прикинь, чим там цікавитися? Нічим. Мама померла. Тато у просторі. Синок шляється десь. І що там кому збрело в голову? У?

– Це з пересічними мешканцями. А так, цілий гереушний майор, і весь хвіст, що тягнеться ледь не від царя єгипетського, - помічник переконливо покрутив плечима.

– Якого царя?
– знизивши до жартівливого вереску голос, запитав лейтенант.

– Єгипетського. Так візьмемося спочатку за Величка.

– Не треба. Для чого нам підарок з президентської свити? Ми роздушимо цю гадину самі. Відкрутимо голову, - лейтенант міцно стиснув кулак, крутнув уявну голову.
– Прийде час, - простягнув руку, вихопив різко сигарету з рота напарника і пустив дим. Стояв і хилитався, переступаючи з носків на п’яти.
– Лейтенант засміявся і відкрив вікно. Вузька труба вулиці, зі східцями донизу, чорні клякси людей, чисте небо, як тільки після дощу. Але, холера, на вулиці мороз і сніг.

– Ти пам’ятаєш Величка, в смислі, як він виглядає?

– Ага, - сказав лейтенант.
– Облиш.

– Знаєш, - не слухаючи його, зиркаючи на місто, зголоднілим до світла поглядом продовжував говорити напарник, - є така ящірка - василіск. Її ще називають ящіркою Ісуса Христа. Голий цинізм, але так вона і записана. До Ісуса Христа цей василіск не має ніякого відношення, окрім того, що бігає по воді на задніх лапах.

– Х-м-м. Правда? І то не мало. Так кажеш василіск? Щось знайоме. Ага, василіск у Біблії - один з демонів. Дивно. Але влучно помітив. Тобі не здається...

– Коли я дивлюся на цю погань, мене смикає від люті. Я ледь не гавкаю на наші лейтенантські погони і на порожні кишені. Проте, смію запевнити, це впливає на мою працездатність, - напарник швидко порився у пачці, дістав сигарету.

– Т-а-ак, - лейтенант дивився на скляну тінь від вежі на сірому снігу.
– Як усе збігається. Аж страшно. Знаєш, а не бачиш. Потім бачиш, а не можеш.

Напарник розвернув стільця і сів спиною до лейтенанта.

– Правда, що його батько відкантував по таборах?
– запитав він.

– А кого це цікавить? Мене цікавить син і те смердовиння, що трупними міазмами розходиться довкола, - лейтенант осікся.
– Зараз під це працюють усі: тато, мама, а ти сам чого вартий?

– І то правда.

У місті тягнуло морозом, що поз’їдав усі тіні, усіх людей, і лейтенант дратувався, оскома після майора у нього була ще та. Він ненавидів цього чоловіка, як тільки міг, як ненавидів іншу людину, що кілька днів тому зійшла у могилу. І тут прокалатав дзвінок. Довгий дзвінок, і лейтенант знав, невідомо чому, що саме цей дзвінок вирішить якісь проблеми. Напарник узяв трубку. Слухав уважно, і його квадратна голова покачувалася в такт розмові, і, видно з усього, помічник був задоволений. Він поклав слухавку і подивився переможно на лейтенанта.

– Ну, чого витріщився?

– Чудесно. Дзвонив Стас...

– Це той, що командує жмурами?

– Ага.

– І що йому?

– Каже, що був Величко, сьогодні вночі. А решту з ока на око. Здається, він наляканий.

– Хотів би я бачити те, що може налякати Стаса.

– Ага.

– Щось-таки є в цій історії, паскудне, гниле, чарівне, - лейтенант клацнув пальцями, а помічник подивився на нього, як на ідіота: чорт, надто молодий, надто запальний, але нічого, може і таке бути.
– Ти, часом, не знав маман?

– Ні. По телевізору. Куди мені. Для чого вона нам? Мертві мовчать, і міцно мовчать, сам розумієш, - напарник натягнув шкіряну куртку-танкер, і лейтенант трошки гидливо поморщився, але, швидше, за звичкою.

– Хорошо. Збираємося.

Вони вийшли під вологий ватяний вітер, а на вулиці відчувалася весна. Небо було пустим, наче відразу, в одну мить, втратило колір. Але сонячно. І ця пустота передалася лейтенанту і напарнику. Вони сіли в горбату "Мазду", напарник за кермо, а лейтенант збоку. Обидва мовчали, і лейтенант був певен, що кожен думає не про справу. Яка з того користь? Авто пішло легко, через Кловську вискочило до Лаври і потягнулося попід білою стіною разом з тінню. Ворота у стіні відкрилися раптово, і звідти сунули чорним потоком монахи і попи. Попи були з мобільниками, йшли впевнено, топчучи шикарними шкарами сніг.

– Да, світ модернізується, - сказав напарник.

– Да, як парова праска, - лейтенант повернув голову за попами, що розсідалися в іномарки.
– А в голові як було, так і є - одне гівно.

– У кого?

– У них, - спокійно сказав лейтенант.

– Ну, ти даєш, - напарник захитав головою.
– І не боїшся.

– Я Бога боюся, кентуха. Бога, а не їх. У мене виникає думка: де лишилося більше віри - там, у них за воротами, чи тут, у цьому світі?

– По-моєму, тут, - і напарник натиснув на газ.
– У нас сьогодні прямо-таки богословський день.