– Це, як з жінками. Тільки ти наситився, відразу приходить думка, що треба шукати чогось іншого... Агов, Костю, принеси нам доказ...
– Знову звернувся через плече до майора: - У вас гаразд з нервами? Це я просто так сказав. Байдужість завжди добре впливає на нерви.

– Саме так, - підтвердив майор.

– Я вам ось що хотів сказати, майоре. Дуже давно хотів. Про тонку межу з усіх сторін. Ну, як би точніше... Жив-був чоловік. Помер. А потім виявилося, що його життя було нікудишнім. Розумієте? Ну, щоб бути взірцем для когось, комусь. Навіть на паскудну жовту газетьонку і того не набереться. Просто яскрава картинка, але нікудишня. Пшиком усе виявилося.
– Лейтенант зупинився, відкрив двері і пропустив уперед майора, але той буркнув: "Після вас".

Відтак вони зайшли у ванну. Майор роззирнувся. Лейтенант від-смикнув занавіску, щось гмикнувши про себе. Якраз двері знову прочинилися. Рвучко й упевнено штовхнула їх жіноча рука.

– Що ви тут робите?
– запитала жінка, яка увійшла, і труснула шлейфом якогось ядучого препарату і тонких парфумів.

Її обличчя по-собачому вродливе, з широко розставленими темними очима, - вилицювате видовжене обличчя, зі впалими щоками. Здавалося, що з її очей летять іскри. Жінка повела головою, різко і впевнено, глянула на лейтенанта.

– Семен, що ти тут робиш?
– повторила жінка низьким грудним голосом, і тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під тягарем двома правильними еліпсами.

– Нам треба, Марі, доказ, - сказав лейтенант, і видно було, що ця жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора.
– Я послав Костю за ним.

– Костя блює в кульок.

– Аби не на підлогу, - буркнув лейтенант і швидко відвів очі від Марі.

– Це не тут. Ідіть за мною.

І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, який стояв біля малинового, овального, з випуклим сідлом крісла; Костя стояв і тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на довгій нитці.

– Що, смердить?
– запитав лейтенант.

– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.

Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так стояв, задерши догори обличчя, і дивився у чорне небо зі збитими докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.

– Що це? Що це? Що це?
– повторював він.

– Витягни і покажи йому, - сказав лейтенант і присів на краєчок крісла, схрестивши на грудях руки.

– Сам витягай, - Костя демонстративно помахав пальцями перед його прогнутим носом.
– У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.

– Чорт. Витягни і покажи, - натиснув лейтенант.

Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.

– Що це?
– вже спокійно перепитав майор.

– Не що, а хто, - прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.

– Це нагадує мені руку мого сина, - сказав майор.

– Добре, - лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до куль-ка.
– Лишилося дізнатися, де у нас решта.

– Це вам треба дізнаватися, а не мені, - майор пошукав, де б сісти, але йому нічого не запропонували.

– Вам байдужа доля вашого сина, - заговорив капітан.

– А ви що, мораліст?
– майор упнувся ногами у підлогу, наче готу-вався ударити.

– Коли ви востаннє його бачили?

– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.

– Він був тут. Це помешкання вам знайоме?
– лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.

– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.

– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, - лейтенант взяв папери і полистав.
– Це помешкання капітана Величка. Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити, нетрадиційні зв’язки.

– Не моє діло, чим займається син.

– А може, займався? Хто знає, - позіхнув напарник.

– Дивно якось у вас все виходить, майоре, - потягнув лейтенант, але тут на обличчя йому лягла тінь, усупереч натренованій волі і всякому такому.

Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так, як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у пастку. Майору зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність зникла; майор прислухався з виглядом знавця. Несподівано скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами, з щурячим писком, влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо, це одна з причин, що ніхто не міг їх розрізнити. Птахи кричали злими і плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворушитися. Нарешті один, найнахабніший зі зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості, і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Годиною пізніше вони ставили собі одне питання: що це?