Десь далеко в нетрях сибірської тайги є велике родовище золота. Понад сто років його шукають учені, бандити, працівники спецслужб і просто авантюристи всіх мастей. Важко дістатися до скарбу. На шляху шукачів — безмежна тайга, люті комарі, непролазні болота, стрімкі ріки, ведмеді-людожери. Точне місце родовища вказує саморобна карта, яка випадково потрапила до рук переселенців із України. Відтоді кілька поколінь зберігають таємницю скарбу, передаючи її від діда до онука. За хранителями карти в різні часи полюють сталінські чекісти, радянські кадебісти, шпигуни іноземних держав. Але справжніх шукачів пригод у всі часи рятували чоловіча дружба, сміливість, бажання досягти мети та вроджені хитрість і винахідливість.
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Сьогодні
УКРАЇНА, 2004 рік
1
Троє хлопчаків років по сім та дівчинка років шести у джинсовому комбінезончику, вже брудному на колінах, обступили русявого хлопця, з вигляду наймолодшого в гурті. Він присів навпочіпки біля краю клумби і зосереджено довбав розпушену вчора двірничкою землю синьою пластмасовою лопаткою. Коли разом із землею викопувався рожевий дощовий черв’як, русявий хапав його пальцями і акуратно викладав на асфальт. Таким чином він уже викопав четвертого черв’яка. Вони не хотіли лежати спокійно, лізли назад, і русявий терпляче відсував їх подалі від землі.
У бік дітвори час від часу позирала не стара ще жінка. Вона примостилася біля під’їзду на лавці з журналом «Добрые советы» в руках. Хлопчик, що порпався в клумбі, був її онуком, але поки він спокійно грається в межах тихого двору на київській околиці, бабця за нього спокійна.
Окрім неї, за дітьми уважно стежив молодик у джинсовій куртці, накинутій на білу футболку з написом «І love sex» у лівому верхньому куті, просто навпроти того місця, де знаходиться серце. Присівши на лавці за кілька метрів од дитячого гурту, він мав можливість чути, про що дітвора говорить між собою.
— Бачиш, Ярику, чевраки не хочуть тут жити, — зауважила дівчинка, торкнувшись носаком сандаля черв’яка, що звивався біля її ніг.
— Ніхто не хоче жити в землі, — уперто вів своє Ярик, не озираючись на неї. — Тебе б закопати в землю, як цього чірвака, ти сама б стала, наче чірвак.
— Їм краще в землі, малий, — втрутився один із хлопчиків. — Це так у школі нам казали.
— А мій тато викопує черв’яка, коли йде ловити рибу, — вихопився другий хлопчик.
— Твій тато не вміє ловити рибу, — буркнув третій. — Мій уміє. Ми кожен день їмо рибу.
— Черв’яки — це рибина їжа, — не звернув на нього увагу другий. — Вони живуть у землі, бо їм там добре.
— Нікому не добре жити в землі, — Ярик копнув ще раз, розгріб грудочки землі пальцями. — Бабця казала, що нашого діда закопали в землю, і там його їдять чірваки. Значить, їм там немає чого їсти, під землею. Вони з голоду помирають. А вони ж живі, так само їсти хочуть.
Хлопчик, якому закинули, що його батько поганий рибалка, раптом повернувся до свого кривдника і несильно штовхнув його в плече.
— Ти чого?
— Нічого. Ось нагодую черв’яками, як рибу, і почеплю на гачок. Аби-сь знав.
— Що мені треба знати? — кривдник дав штурхана у відповідь.
Худий молодик нарешті знайшов привід втрутитися в дитячу розмову. Він підвівся, ступив крок до клумби.
— Е-е, молодьож, чого це ви розійшлися? Ану, тихо мені, півники.
— Тато казав: півень — це лайка, — відреагував другий хлопчик.
— Не півень, а пєтух, — поправив його перший. — Це так він на міліцанєра каже. Того, який до тітки Надьки в сімнадцяту квартиру ходить.
— Ти бач, як у вас тут весело, — молодик запхав руки до кишень джинсівки. — Що це ви тут таке робите?
— Ярик дає чевракам свободу, — пояснила дівчинка.
— Отак, значить? А ви що?
— А ми не віримо, що вони захочуть у травичці жити.
— Ага, — молодик помовчав. — Значить, він — Ярик?
— Ярик, — майже хором відповіли хлопчики. Сам Ярик не звертав на них жодної уваги, напевно, втішений увагою дорослого дядька.
— Так. Він, значиться, Ярик… Ярик — барабалик, так-так… А ти часом не Оксанка?
— Оксанка, — дівчинка чомусь не здивувалася, звідки чужий дядя знає її на ім’я.
— Дядю, — хлопчик, що заступився за батька-рибалку, виставив правицю, націлюючи вказівний палець на груди молодика. — А я знаю, що у вас там написано.
— Ти не можеш знати! — перший хлопчик так само легенько штовхнув його в плече. — Там не по-нашому.
— Мені мама казала, що чужу мову треба вчити з першого класу, о! У нас школа така, що англійську з першого класу вчать!
— І що ж там написано?
— Ти ще малий!
— Таке написано?
— Ні, ти ще малий таке читати, га-га-га!
Молодик посміхнувся одними губами, потім підморгнув хлопцям і, нахилившись, узяв руку дівчинки в свою.
— Ану, Оксанко, давай трошки вбік відійдемо, я тебе про щось запитаю, — своє несподіване прохання він відразу пояснив: — Бо ми тут стовбичимо і заважаємо Ярикові звільняти черв’яків.