ними стражників. Невеликий щит з цупкої шкури, окований важкою міддю, висів.у Данила з лівого боку, кольчуга і шолом на голові.

Здалеку він геть скидався на типового степового воїна. То міг бути і кипчак чи

ойрат, і узбек чи киргиз. Видно було лиш, що воїн добре озброєний і кудись

поспішає.

Він пустив коня чвалом, і згодом вершник і кінь, сказати б, рухались в одному

ритмі і часі, злились в одне. Данило знав з досвіду, вивірив себе, що згодом

рухаєшся вже зовсім одноманітно і в якусь мить перестаєш відчувати напруження

від бігу чи чого б то не було, навіть роботи якоїсь одноманітної, можеш поступово

перейти думкою і до чогось іншого, а шлях верстається сам по собі, і час спливає

швидше, коли не надаєш надмір уваги дорозі.

Недовго ще й проїхав Данило, як впав у той одноманітний стан, в якому зникає

час і меншають зусилля, зберігається тільки ритм. Може, тому, що не хотілося

пускати в себе сум за розлукою з товаришем, на якій саме він й наполіг, і ніби вже

йому й хотілося поїхати з кипчаком, та, може, й справді-таки десь по-людському

відіспатись та від'їстись. А може, тому, що спогади всі геть були невеселі. Очі

Зейнеб, темне палахкотіння ташкентських задушливих ночей у поцілунках і

обіймах. Сподівання на будучину, будинок і двір Ісмат-аги, приязна усмішка юного

Хаміда і крик Зейнеб: «Ні!», спрямований передовсім до нього, до Бога і до нього, Данила, і смерть Ісмат-аги у затінку виноградної лози, що обвивала двір, і канчуки

охорони Юнус-хана, і його страшний сміх...

Усе решта, пережите ним разом із молодим кипчацьким воїном за цих три дні, здавалося іграшками, хоч насправді накласти життям могли не раз і небезпека

чигала на них повсякчас, ще й зараз десь літала над ним. Але що значить

переживання кількох днів поряд із нездалим життям, на тридцять літ якого випало

більше бід і знегод, ніж комусь на кілька життів, і попереду — єдина втіха: є

місцина на цьому світі, де воля і правда, є овіяне славою Запорожжя, є Січ, і туди, тільки туди, Даниле, тобі шлях. Бо з усіх світів, з усіх влад і законів

переслідуватимуть тебе, усім ти ворог і втеклий раб, утікач, бунтар, непокора.

І до чого ж подібні вони, оті такі далекі, на перший погляд несхожі, світи, до

чого ж подібні в тому самому — не бачити в людині людину, коли вона низького

походження, принизити раба, бо йому належить тільки працювати, а народжений

владарювати панує над ним. Бог і закон. Різний бог, а закон, виходить, той самий.

Чим Юнус-хан різниться від пана Семена Голембовського?

За непокору однакові накази: «сканчукувати», «висікти», «зашмагати» — весь

світ хоче вбити його, Данила, так хоче, що інколи аж здається, нащо вже так

опиратися, най би вбивали. Але ні, дух волі, непокори вирує в ньому такий

живий, що навіть вмерти не хоче Данило від примусу, від наруги, має сам собі

вибрати кінець — тільки в герці. Тому Запорожжя, тому Січ, бо все, що він знає

про той край, — то його, то для нього. Там він житиме.

Його помітили значно раніше, і коли Данило отямився, загін із кількох

вершників уже на повному скаку мчав йому назустріч із войовничо наставленими

списами, і Данилові похололо в грудях,

він пізнав білі бунчуки на списах, зиркнув на свій, приторочений до сідла, і все

було очевидним — ось вона-таки, та погоня, про яку він казав Айдарові. Таки

напророчив собі кінець, а кипчакові — долю. Вершників було восьмеро, і це були

саме ті, товаришів яких змагли Данило з Айдаром.

Чи вони пізнали товаришевого коня, а в самотньому вершникові чужинця, чи

про всяк випадок вирішили одразу ж напасти, віднайшовши вже тіла двох

мертвих воїнів — то вже не важило. Загін мчав на Данила, вочевидь вороже

настроєний, і вибору не лишалось, треба було приймати бій.

Один проти вісьмох, подумав Данило, це таки забагато, ну але що робити.

Він погнав коня у бік, потім завернув назад, погоня ще добряче відставала від

нього, і Данило пошкодував, що зустрів їх так далеко від озера, там, у тих комишах, було би легше, ніж серед степу, та ще на конях.

Скачучи попереду, Данило раз по раз озирався, очікуючи тої миті, коли