серед вбитих не знайшли отамана Сокири, скільки не шукали. Хтось

оповів, що Сокира вже був у літах і, коли побачив, що загін розби-

то і його мають схопити, а знав, що голови йому не зносити, ки-нувся десь у

колодязь і втонув. Шукали й по колодязях, але марно. Загинув Сокира...

Данило мовчав, і так шалено калатало його серце, аж зблід він, щось

непокоїло його зараз, щось трусило ним, ну, ну...

— Так ось, Данилку, — Свирид трохи підвівся з постелі і озирнув

світлицю, а тоді знову важко впав головою на подушку, але очей від

Данилових.не відірвав, і горіли вони незнаним досі Данилові вогнем, ніби й

небаченим нікому, ніби незнаним, але й знайомим, чимось знайомим. — Ти

свого батька пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, але дуже мало. Ще десяти літ не мав я, як він щез під нас...

А так-то пам'ятаю, тільки зовні... Вуса, обличчя, очі... темні...

— Дух ти його пам'ятаєш, питаю? І чую, що ні, не пам'ятаєш. А шкода, бо ти — син повстанця, ти богоборчий дух повинен носити у собі, я тому й

полюбив тебе, я — отаман Сокира...

— Що-о-о! — Данило зблід: — Ви — отаман Сокира?..

— Отак-от, Данилку. Я — той отаман. Я не загинув, поранили мене ще

під Прутом і віднесли в село, де лікувала мене бабуся, яка ще матір мою

знала за дівочих її літ. Там я вилежав півроку, а вже було по всьому.

Загинули мої хлопці, але ніхто й словом не прохопився де я. А було так

легко. А я відчув себе старим і вже хворим. Сили мені забракло і снаги.

Одне лиш мав відтоді на меті. Ще рік минув, і знайшов я того юду. Справив

він собі нову хату, коні купив гарні, землю мав, жив чоловік і ніби й ні про

що не думав. І дивись, під самим Кремінцем, де наші хлопці полягли.

Прийшов я до нього якось уночі. Я ще ж зброю свою зберіг. І в ту ніч то був

мій останній сприт, останнє, на що мене мало ще стачити в цьому житті, —

це кара за зраду, за смерть тих моїх хлопців. Я знав, що як би не перевдягся, цей пізнає мене, адже не може не снитися йому зрада і кара. Не може.

Тому прийшов поночі, забив найперш пса на подвір'ї, а тоді рипнув

кілька разів дверима у коморі та стайні і почав чекати. Вибіг той з хати, не

стрімголов, щоправда, а як кожен перестрашень — крадькома, в руках

пістоль, мав удома зброю, харциз.

А я стояв із вуздечкою, Данилку, і як він вийшов за двері, то й накинув

йому вуздечку на шию і затяг, він смикнувся було, але за мить почав

осідати. Але не міг я допустити його несвідомої смерті. Попустив трохи

вуздечку, схопив за горлянку просто рукою і, в очі йому дивлячись, прошепотів: «Пізнаєш Сокиру?» Він пізнав, і тут, думаю, шляк трафив його

на місці, бо жахом пойнялися його очі, труснувся він, а я кинув вуздечку і

ножа витяг, і вже не знаю, в живого чи мертвого загнав лезо у саме серце

зрадника, а тоді кинувся до клуні, підпалив ззаду, і заки розгорілося, вивів зі

стайні коня — і шукай вітра у полі. Вже коли летів на коні дорогою, вчув

лемент юдиної жінки, але що робити — на таке нема ради.

Захворів я після того, Данилку. Дістався назад до тієї бабусі, а вже їй

було за вісімдесят, і в неї здоров'я не було, хата стояла в ліску на околиці

села, і вона сказала мені:

— Краще йди відсіль, Свириде, бо мені вікувати недовго. Поки

я тут, то не дуже до мене зазирають, а помру, то допитаються, коли

тут житимеш, хто ти. І хтось пізнає, хтось докаже. Поки ще живу, пошукай собі десь місця, а тоді приїдеш, попрощаєшся зі мною і

притулишся, де тобі вдасться.

Так і сталося. Так я втрапив у конюхи до пана Голембовського, а згодом

поїхав до старої, забрав, що мав з речей своїх, перевіз сюди, поцілував

стареньку на прощання, вона мені була мов друга матір. І невдовзі вістка

підійшла до мене, що померла вона. Ось я й лишився тут. Родина моя уся

загинула, ще до того, як я став Сокирою, а тут вже я пустив тільки поголос, що мав колись родину саме тут, в селі, мандрував по заробітках, а коли ось

вернувся, вже нікого нема. Я казав, що мати твоя — мені племінниця, і верз

усяке таке казна-що, аби люди одчепилися. Так і пішло. Ти знайшовся в

моєму житті, і я повірив у тебе, а ось ти — панський улюбленець, приятель, ти ідеш з тими, проти кого йшов я...