I пан обозний, витягши зза пазухи на ретязі золотого хреста і образок свого святого, Діомида, що значило по-грецькому «божа рада», поцілував та, на схід обернувшись, тричі перехрестився. і вони почали торгуватись.

Ставши посеред степу табором, торгувались вони з чумацьким ватажком цілісінький день, торгувались ніч, потім іще день, — аж пики їм порозпухали, бо випили вони за тим ділом удвох із отаманом три барила чорної персіянської горілки, поки, нарешті, не поладнали: платить обозний за хуру ладану аж два мішки червінчиків — усе, що було при ньому в дорозі, та ще й разок щирого перлового намиста, в Роксолани взятий, на додачу, — а так це вийшло дорого тому, що був то вельми коштовний світлий ладан, олібанум, який з Аравії чи з Африки, а чи з острова Кіпру — через Аден або Єгипет, або навіть і через Лондон, Бомбей, а то й через Китай, — коли як трапиться, — завжди проходив довгий-предовгий шлях, поки потрапляв на чумацькі паровиці.

17

Чумацькі паровиці, тимчасом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху:

Ой по горах сніги лежать, По долинах води стоять. А по шляхах маки цвітуть. То не маки, а чумаки — 3 Криму йдуть, рибу везуть…

А Явдоха, ковалева матінка, все мовби чула та й чула ту пісню, що давно вже згасла десь понад шляхом.

Вже й мішки з ладаном джури та слуги поперетягали на круту степову могилу, що бовваніла край дороги, та й пан Пампушка вже вилежався під ридваном, надвечірнього пругу сонця дожидаючи, а пані Роксолана, і лаючись, і плачучи за своїм перловим намистом, яке подарував їй гетьман Однокрил, коли вона з ним їздила до Неаполя й Відня, — дорікала чоловікові:

— Щоб тебе орда взяла, проклятого дуринду!

— Уже не рада гнида, що вийшла за Демида? — питав пан Купа, ображений у своїх найкращих почуттях.

— Та щоб тебе хапун ухопив, голомозого! Таке намисто, таке намисто…

— Буває, що й муха чхає…

— Але навіщо тобі ціла хура ладану?

— Сама сказала ж…

— Я сказала: мішечок! А ти…

— Розумну гадку треба… так би мовити…

— Невже ж тобі не шкода грошей?!

— Грошей, грошей! — і Купа аж поперхнувся: розмова ця і йому шарпала душу, бо ж він був жадібний до червінчиків, хоч і не добирав того, що побрязкачі — для розумного лише могутній засіб, а для дурноверхого — сама ціль. I тому, трішки зараз труснувши калиткою, він уже й сам шкодував за відданими чумакам двома торбами золота, і слова коханої дружини тяли його, наче серпом по литці. Але…

Мусив же він оборонятись! I він дружину переконував:

— Ми ж оце за таким важним ділом їдемо, що божа поміч потрібна аж-аж-аж!

— Та він же вчадіє, твій пан-бог, од цілісінької хури ладану!

— Добріший буде за таку хвалу.

— Таж йому й на думку не спаде, скільки в цей проклятущий ладан угачено грошей! — і пані заплакала. — Ще й намисто моє перловеє… щире! — Одчепись!

Але ж у Роксолани очі раптом заграли знов.

— Ми вчинимо ось як, — сказала вона, — частину цього ладану — богові. А решту ми в городі продамо. Га?

— Такому панові, як оце я, крамарювати?!

— Я бачила в Голландії, в Німеччині, в Італії — там крамарюють нині й не такі пани, як ти! Ого! Стида вже в тім нема. А ладан… я вторгую за нього добрі грошики й без тебе, мій лисунчику дурненький, — і жіночка вже витерла сльози.

А пан обозний, заклопотаний якоюсь думкою, неуважно сказав:

— Одкаснись!

— Застав телепня моркву стругати…

— Одлипни!

— Цур дурня!

— Замовч! — і пан Пампушка-Стародупський, щоб відкараскатись від нападу, подався до челяді, що стояла табором трохи осторонь, і срібним голоском наказав: — Пора до діла!

— Тринди-ринди — з гори чорт! — буркнула Патиме по-татарському й заходилась коло якоїсь роботи.

Кріпаки й наймані слуги вставали одне за одним, але панові здавалося, що вони муляються й не квапляться, тож і голос його став трохи нижчий:

— Нум! Нум! Нум! — і вже й начальницький полубасок прорізався, коли він наказував наймитам розв'язувати складені на вершечку могили мішки з ладаном та й висипати його купою в траву, і все панові здавалося, що хлопи та джури пораються аж надто загайно, і він, стримуючи лють, щоб не нагримати на ледацюг у таку врочисту хвилину, вже найнижчим, штучним своїм панським басюрою гукнув:

— А викрешіть вогню, ви, бовдуряки, йолопи й тумани! Вогню мерщій!

18

Вогню заходились кресати всі, хто там був, а з ними й наш молоденький коваль, мамин синок Михайло.

Кожен витяг із шапки-бирки нехитру «справу» (кресало, кремінь, губку та в кінській сечі вимочений гніт) та й за мить підпалили й роздмухали всі джури й челядники по доброму віхтю торішньої сухої ковили.

Тільки в Михайлика тирса чомусь не горіла ніяк.

Важенні іскри, як зірки серпневі, сипались додолу марно. А він кресав та й кресав.

I мати скоренько вихопила з невмілих рук чоловіче причандалля, — безбатченко ж тільки тепер оце самотужки вчився курити, — га й миттю вкресала вогню, вселивши його в жмут шовкової трави.

— Я сам, мамо, я сам, — тільки й устиг промовити хлопець. Та в руках у матінки вже лагідно палахкотів веселий вогник.

— Попід ладан вогню, попід ладан! — погукував Пампушка. — Підкладайте з усіх боків. Нум!

I було в пана таке натхненне обличчя, таке червоне й спітніле від турботи, таке мужнє бодай на мить, аж пані Роксолана, вражена, замилувалася з нього нишком, бо ж він їй починав навіть подобатись.