— їй-богу ж, гепну!

— Йолоп! — невгавала пані і лизала його знов та й знов.

— Якщо ти насмілишся знову… — з погрозою, але вже знемагаючи, мовив Михайлик. — Так і брязну!

— Ідоляка! — аж зойкнула Роксолана і вкусила парубка в вухо.

Він затремтів, але… не кинув.

— Бажанчику ти мій, — вуркотіла Рокса. — Жаданчику ти мій!

Але Михайлик об землю її не кидав, не гепав, не брязкав. Він тільки обернувся до пана обозного, який уже підбігав до них, — і ждав.

— Злізай! — і пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський владно схопив її за голу ніжку.

— Тільки до тебе, мій коханий кнурику, — защебетала пані і так легко перескочила на руки обозному, мовби в ній було не п ять пудів, а два. — Носитимеш свою солодку пташку — день до вечора, ніч, аж до ранку, — і вона, збиткуючися з мужа, лоскотливо зареготала. — Швидше, хутчіше, лебедику! Вперед і вперед!

А Михайлик покірно поплентав за мамою. Явдоха вела його за руку і говорила так, немов ніяка материнська тривога зараз оце не шарпала їй серця:

— Чого, синку, захекався?.Але Михайлик мовчав.

— Трудна робота, синку? Та Михайлик мовби й не чув.

— Ми — ковалі, — провадила мама. — А коваль — до всякого діла зугарен.

— Не до всякого, мамо.

— А ти перепочинь, ведмедику. Лягай ось тут. Спочинь, спочинь.

11

— Віддихай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, — казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. — Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай бог бачить!

— А ти злізь, голубко!

— Не можу, веприку солодкий.

— Покурити б!

— Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!

— Одну люлечку! — і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.

Либонь уже й ноги не тримали Демида Пампушку, але, зітхнувши, пан полковий обозний мовив:

— Краплина щастя — солодша від барила мудрості, як це казав якийсь прехитрий грек. А в мене щастя — не краплина ж! Огого!

— Ціле барило?! — зареготала Роксолана. — Але ж ти сам благав: господи-татку, дай жінку гладку, з великим посагом, а з коротким життям! Але ж не тіш себе надією: я скоро не помру, Пампушко, — мені ж — тільки вісімнадцять літ, і моє живуче тіло…

— Я люблю його, білобумажне твоє тіло, — пристрасно заговорив Пампушка, — сахарні твої уста, павину ходу твою, чорного соболя брови, сірого яструба зір, звабливу мову, твої руки чіпкі, твої зуби тхорині…

— Це — з «Пісні пісень»? — посміхнулася Рокса.

— I як воно таке — в Святім письмі?! — промимрив він і зачитав напам'ять: — «Нехай він цілує мене цілунком своїх уст! Ласкавість бо твоя над вино солодша… Ви не дивітесь, що я смаглава є, — се сонце мене осмалило: сини матері моєї погнівились на мене, веліли мені стерегти виноградник, — власного ж виноградника я не встерегла…»

— Натяк?! — гостро спитала Роксолана. — На моє кубління з паном гетьманом? — зловісними низами голосу пророкотала вона, спалахнувши недобрим вогнем. — Але, якщо ти зараз думав саме про це…

— Крий боже!

— То за це ж тобі добре заплачено! I ти затям собі, моя невдячна Пампушечко…

— Я вже затямив, моя радість! А щодо «Пісні пісень»… я просто подумав був: наче оспівано там тебе саму… Послухай-но! — і пан Пампушка, зовсім знемагаючи від тягаря, що висів йому на руках, прочитав ще кілька віршів із Святого письма: — «Що лілея поміж тернами, те мила моя — поміж дівами… По кріпіть мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю… Ліва рука його під головою в мене, правою мене він обіймає…»

Але на дальше читання «Пісні пісень» із Старого завіту в пана Пампушки снаги не стало, і він замовк, і вже хотів був знову попросити свою препишну дружиноньку, щоб злізла на землю, аж Рокса проговорила:

— Як же й гарно складено! — і зітхнула, бо ж не була чужа її серцю поезія. Хотіла була додати ще щось таке, але, поглянувши на мужа, зойкнула в своїй душі: «Пика ти упирева! Щучі зуби! — німо лементувала вона. — Вовчий рот! Ведмежа голова! Сичеві очі!» і все в ній кричало ці слова зневаги, але дружинонька не розтулила й вуст, і її прегарні очі, важкі, великі, темні, як перезрілі вишні, заблисли раптом, наче свінула на них роса: — Добрий ти мій — промичала вона від ненависті глухо та низько, неначе простогнала.

— Добрий-таки! — радо погодився Пампушка.

— А ліпших вішають, — немовби жартома шпигонула Роксолана.

— Щирісінька правда, — знов не заперечував обозний.

I посміхнувся якимось мислям, вишкіривши перед коханою жоною чорноту замість двох передніх зубів.

Вони ж, оце чудернацьке подружжя, вже легко навчилися одне одного розуміти.

«Доброти в тобі, як у голомозого — чуба», гірко подумала дружина.

«А в тобі кохання задля мене… хоч трісь, а до мужа пнись!» у мислях відповів їй Пампушка, бо завше волів думати про людей щось погане.