— А як же я? — виникаючи ніби з-під землі, ображено озвався Оникій Бевзь, що вже встиг напнути якусь там одежину. — Що ж дасте мені?

— За віщо?

— Чий оце поміст? Мій! А на чім спасалась панна Смерть? Чия зламалась шибениця? Моя! — і пан Оникій Бевзь, катюга, простяг руку і в розчепірену долоню тицьнув пальцем: — Платіть!

— А ось я зараз! — так багатозначно мовив лагідний і негнівливий Михайлик, що катюга, як і всі кати вельми обачний, раптом щез невідомо куди.

— Може, все-таки — чверть? — знову занив Пришийкобиліхвіст.

— Половину то й половину, — мовби й не чувши Данилового запитання, за сина поспішила висловити згоду свідома справи матінка. — А тепер ходім до коваля! — наказала вона Михайликові і, взявши його за лікоть, повела далі, в той бік, куди вони поспішали протягом кількох годин.

— Куди ж — отак притьмом? — спитав Прудивус.

— Діло не жде, — коротко відмовила Явдоха й не спинилась.

— Треба ж поділитись! — заволав услід Пришийкобиліхвіст.

— Чим поділитись? — спитала матінка.

— Де ваша половина, а де — наша!?

— Ще встигнемо, — не спиняючись, відмахнулась матінка. — Нехай!.. Ми ще й хати не маємо, щоб усе оце скласти! — і, знову забувши про голод, попростувала далі, до вишгорода, де височіли руїни домініканського монастиря.

Потім на мить спинилась і звеліла синові:

— Дякуй громаді!

— Спасибі вам, — віддав чолом Михайлик. — Спасибі ї вдруге, — чемно повторив він. — Спасибі і втретє! — і гречно вклонився знов.

3 гурту залунали всякі гарячі й солоні побажання парубкові.

— Ну, що? Розбагатів-таки? — пробігаючи мимо, спитала циганочка Мар'яна.

— Зажди! — кинувся був Михайлик.

Блиснувши оком, гарячим, аж моторошним, дівчина зникла, мов у воду впала, хоч Михайликові й було щось від неї потрібно, бо ж він тільки тепер збагнув, що Мар'янине пророкування справдилось і вони з ненею таки розбагатіли.

Зітхнувши, Михайлик озирався на всі боки, але Мар'яни ніде не було, і син та мати знов рушили далі, куди їх вела доконечність.

Аж раптово Михайлик спинився і, таким несподіваним для матері голосом дорослого чоловіка, сказав:

— Постривайте, матусю!

Він попростував назад, до купи дарів, яка й досі зростала на катівськім помості.

— Куди це ти? — тривожно спитала матінка. Та Михайлик не відповів.

20

Він повернувся до кону.

Простяг руки до шаплика, покладеного на вівтар мистецтва якимось вдячним бондарем, де було вже повнісінько грошей — талярів, дукатів, динарів, шелягів, шагів, московських копійок, польських злотих і червінчиків, — і, награбаставши в обидві жмені мідяків, срібняків і золота, всипав теє багатство в новісіньку смушеву шапку, взяту з купи даровизни, зачерпнув іще дві-три пригорщі і рвонувся мерщій назад, у той бік, звідкіль вони з матусею сюди прийшли, тобто знов на саме дно базару.

— До коваля ж нам! — нагадала матінка.

— Устигнемо й до коваля, — впевнено відказав парубок і, взявши мамину мозолясту руку, повів Явдоху за собою, кваплячись наче до пильного діла, і юрмище посунуло за ними, за цими новобагатьками, що в них уже й душі замліли з голоду.

«Попоїсти, мабуть, поспішає», співчутливо подумала Явдоха і покірно рушила за ним.

Ба ні!

Михайлик байдужісінько проскочив мимо їстівного торгу, мимо пекельної спокуси мирославських страв, яка ще з годину тому так дуже хвилювала його.

Він про голод уже й забув, бо не йшла з мислі гордовита панночка, Ярина Подолянка, небога єпіскопа, що сьогодні вранці так зневажливо розмовляла з ним.

Але… чому зневажливо? Чому?

Тому, що гольтіпака він безхатній?

Що в нього штани драні?

Що він босий-босісінький?

I от, розбагатівши-таки, він вирішив притьмом причепуритись. Поспішив до стрижія, і той обмакогонив його з усіх боків, лишивши на маківці копичку волосся, що з неї мала згодом вирости добра козацька чуприна.

Вислухавши яку сотню порад доброзичливих глядачів, парубок прибрав собі й рясні шаровари.

Власне, і не він прибрав, а мама, хоч він і марно домагався пудь-якої самостійності:

— Я сам, мамо, я сам…

Але мама вибирала, мама й про ціну питала:

— Скільки оці? Два, кажете? А півтора?

— А хто прибаве?

— Пан-бог прибаве.

— Хіба ж пан-бог — на базарі?!

— Та він же — всюдисущий. Ну, то як же?

— Півтора то й півтора… хай вибрикує ваш хлопчик гопки! Так вони купили й кармазиновий жупан для хлопця («Я сам, мамо, я сам!»), хоч і нелегко було знайти готову одежину задля такого здорованя. Придбали й сорочку гуцульську, вишивану, і широченний, з довгими-предовгими пацьорками червоний пояс, і все те парубок, за яткою сховавшись, на себе начепив.