Вибрав калинову й Михайлик, але Копистка, по-батьківському глянувши на незнайомого молодика, прираяв:

— Бери, сину, кленову: при соловейку різана.

— Та й що?

— Веселіша.

— Сількись! — відмовив парубок. — Я зараз такий веселий, що в мене до танцю заграє й калинова, — та й кинув до шапки шеляг.

— Чи, може, тобі кохану привабити тра? — пильно поглянувши на хлопця, спитав старий Копистка.

— Кохану, — просто відповів парубок, навіть не почервонівши.

— То інша річ! Бери калинову…

Вони з мамою рушили б далі, коли б не озвався до діда Омелько, Прудивусів брат:

— Мені також калинову, — та й блиснув зубами, наче ріпу гриз.

— У дорогу? — спитав Копистка. — До Москви? Омелян кивнув.

— Чи ж дійдеш?

— Немає неможливого для смертних, як сказав Горацій…

— Свою дарую, — урочисто мовив Копистка і простяг молодикові калинову, улюблену, що з нею дід не розлучався років тридцять.

Вона була згори кругла, а далі — гранчаста, ота сопілочка з калиночки, ясенове денце.

Чи не ціле літо колись робив її старий Варфоломей.

Дротиною випалював.

Скельцем чистив.

Клаптем сукна з рудої свитки натирав.

Вперше грав на ній серед ночі — над річкою.

Потім попід стріхою тримав: нехай поповисить, нехай її продує мирославський вітер.

Потім кілька десятків років не розлучався з нею. Нікому й доторкнутись не давав. I ось тепер…

— Візьми, Омельку, — журно мовив старий, дунув востаннє та й віддав до рук хлопцеві.

— Спасибі, — подякував Омелько і тричі, як годилось, поцілувався з Кописткою.

— Вона в мене… той… зачарована.

— А як? — спитав Омелько.

— Сам побачиш…

Попрощавшися з дідом, Омелян і Прудивус уже були рушили далі, та Варфоломей сказав:

— Якщо зразу не слухатиметься, обріж її… чи розмочи… чи підсуши в дорозі.

— Гаразд! — і Омелько вклонився ще раз, і вони, рушаючи, перезирнулися з братом, з мартоплясом отим дуркуватим, з

блазнем присусуватим, якого Омелько так любив за добре, за відважне серце і зневажав за все штукарське непотребство, за все горе, за всю ганьбу, заподіяну блюзнірським лицедійством рідному їхньому батенькові, старому гончареві Саливонові…

Коли брати пішли собі, потягла далі свого синочка і наша Явдоха, хоч він уже й принюхувався:

— Ми ж, мамо, й не обідали сьогодні.

— Дарма! — сказала матінка.

— I вчора ж, мамо. Явдоха суворо мовила:

— Пора до коваля.

— Але ж, мамо…

— До коваля! — і марна річ була б — тої хвилини з нею сперечатись.

Звично побравшись за руки, вони знов заспішили на вишгород, туди, де чорніли руїни домініканського монастиря, де мрів на башті видний здалека сокіл, який останніми днями ніби й не злітав звідти ні на часину.

Мати вже не потурала парубкові й ніде йому, босоногому, спинятись більш не дозволяла.

Була ж бо Клечальна субота, і ковалик-москалик, той не відомий їм Іванище, міг от-от з родиною піти до церкви.

22

Хоч до церкви ще й не дзвонилося, хоч і було задосить часу до початку вечірньої відправи, єпіскоп, готуючись до служби божої, як те в нього водилося, мав би вже й зосередитись, одрішаючись од справ земних і душею воспаряючи до бога, але зараз, звичний порядок порушуючи, він був не на самоті з богом — перед вечірнею, тобто перед відправою, котра, нагадуючи нам про гріхопадіння прародителів, кличе до спокутування гріхів, напоминає про смерть, про вечір дня, зближуючи його з вечором грішного людського життя.

Архиреєві потрібно було б поміркувати й про завтрашнє празникове казання, але й цього він зробити зараз не міг.

Його преосвященство сидів біля столу — під старезною високою вишнею, в саду, поза будинком, скинувши клобук і рясу, в самих лише полотняних, по-козацькому рясних шароварах та в сорочці, вишиваній руками молоденької племінниці, Ярини Подолянки, що з недавньої пори хазяйнувала в архирейській господі.

Сидів старий Мелхиседек мовчки та непорушно, бо журився: гордощі й краса Мирослава-города, Омелько Глек, завтра на світанку мусив рушати в далеку путь, до Москви — з листом до царя, а сьогодні востаннє мав співати на криласі в час вечірньої служби.

Старий єпіскоп сидів мовчки, хоч він там був і не один, а з гостем, давно не баченим, довго сподіваним, з давнім запорозьким побратимом, з Козаком Мамаєм, що про його прихід до Мирослава вже гомоніли по всіх хатах і майданах.

Друзі один на одного поглядали допитливо, шукаючи слідів часу: в очах, у голосі, в рухах, у диханні.

Мовчали, зітхали, аж вітер ходив по вишневому саду, — то зітхне один, то другий, то знов той самий, — але з уст ні пари не пускали.

Мелхиседек за кілька років подався й змарнів, хоч у його білявому волоссі не так уже й видніла сивина. Він став уже літнім, зосередженим, навіть трохи похилим.