проти дверей, і, звичай ковальський знаючи, заплював очі рудому чортові, намальованому для цієї потреби при самому вході, мерщій схопив біля горна кліщі, зайвий молот і взявся до роботи.

Він уже був тут наче дома, цей незнайомий москалеві козак, і працював, як добрий майстер, і сам Іванище дивувався з його ковальського хисту, і йому смішно було бачити, як уваж-но стежить за кожним рухом Мамая препильний Песик Ложка, коротконогий, як і сам козак.

Чорний оселедець Мамая від щирої роботи розкуйовдився, став сливе сторч, а світло горна аж наче сяйво будило над бритою потилицею Мамая, бо він кував звичайну козацьку шабельку з таким запалом, з такою втіхою від гарячої тої роботи, ніби саме цій шаблі судилося, мов сонце в хмарі блиснувши, навіки порішити всіх ворогів рідного краю.

— Що за козак? — стиха спитав Іванище в Явдохи, бачивши, що вони перезираються, як давні знайомі.

— Козак Мамай, — одвітувала Явдоха не дуже й тихо, і всі, хто ще не знав Козака, те почули.

— Козак Мамай? — здивовано перепитав пан Станіслав Кржинецький, підступаючи ближче й пильно розглядаючи Козака. — Оце такий? — знову спитав поляк. I зауважив: — Ні, не схожий!

— На кого це не схожий? — посміхнувся Козак Мамай.

— На того козака, котрого… бояться всі пани на світі.

— Тільки пани?

— Тільки пани. Чого ж боятись людям простим! — і пан Станіслав помацав за рукав, щоб пересвідчитись, же перед ним — не привид, не мана, а сутий, у плоті й крові Козак.

— А й справді-таки, не схожий, — сказав, підступаючи, й москаль. — Я думав, ти — разів у три від мене вищий…

— Як на семи левах — сім чортів? — і Мамай, зареготавши, простяг руку білявому велетневі. — Здоров, пане москалю!

— Здоров, черкасе-друже! — відмовив Іванище.

— Чув я про тебе немало, — сказав Мамай.

— А я про тебе — ще більше.

Вони подержали один одного за дужі плечі, в очі погляінули, в душу зазирнули, за серце полапали.

— Оце така в мене кузня, — сказав Іванище.

— Добра кузня.

— Оце моя жінка, Анна.

— Бачу. Славна жіночка.

— Оце мої діти.

— Заздрю! Вони помовчали.

— Чого никаєш серед ночі? — спитав коваль.

— Не спиться, бач, сьогодні.

— Усім не спиться, — відгукнувся, беручися знов за свого молота, пан Станіслав.

— Прийшов поглянути: хто це дав притулок нашому Михайликові? — сказав Мамай і вклонився: — Бувайте, Анно! Бувайте, матінко! Бувайте, пане-ляше! Бувай, Михайлику! — сказав Мамай. — Бувайте, люди добрі!

— Ходіть здорові! — напутили його двоє гуцулів, що найнялись недавно челядниками до Іванища.

— Навідуйтесь, — сказав пан Станіслав.

— Хай завтра… — і вийшов з Іванищем за ворота. Вони трохи постояли.

Мамай поглянув на чорні руїни домініканського монастиря, що здіймались над самою кузнею, і спитав у москаля:

— Гніздо оце? Порожнє воно?

— Кому ж там бути? — знизав плечима коваль.

— Бог його зна… Ти тут близько живеш, поглядай. Удень поглядай. I вночі поглядай.

— За цим і приходив? — спитав Іванище і пильно поглянув на останки того гнізда домініканських круків. — Ти щось таке прознав? — спитав він у Мамая.

Але ніхто йому не відповів.

Козак Мамай зненацька зник з-перед очей.

Ніби його тут і не було.

15

Отак він і зникав завжди.

Так і з'являвся скрізь.

Раптово.

Все йому треба було в Мирославі побачити, і виникав він тої ночі скрізь: і поміж вояцтвом, що чатувало, чигаючи на ворога, на передній Смузі оборони міста Мирослава і всієї Долини.

З'являвся й на неприступних для ворога замкових вежах, побудованих тут задля користі польського короля французьким інженером де Бопланом, на мурованих вежах, які тепер служили нам.

Попостояв і на вигоні, де мирославські молодиці й дівчата, під проводом гончарівни Лукії, вчилися вночі з коня колоти списом, а сама Лукія гарцювала перед ними, як добрий козак, як і більшість дівчат тої ворохобної пори.

Вона показувала, як треба ратище тримати, як уперед чи назад коня посилати, як треба триматися в сідлі.

Погримувала на якусь дебелу дівку, що не вміла вдержати, як було слід, козацьке таволжане ратище:

— Живіт товстий, а лоб пустий! От уже не люблю…

Попоблукав Мамай і по околицях — за дівчатами міської сторожі. Тихі й зосереджені, вони сновигали по сонному місту під проводом Ярини Подолянки, котра заступала на час гончарівну Лукію: панночка хоч і жила весь час у передчутті якоїсь біди, одчайдушно нехтувала пересторогою Пилипа-з-Конопель і дома не сиділа, не береглась, а дядечко її, отець Мелхиседек, маючи й без неї задосить воєнного клопоту, мусив потерпати ще й від її легковажної поведінки…