Коли б Лукія давно не розучилась плакати, вона, цю пісню слухаючи, зронила б сльозу.

Дівчина прислухалась до лиховісних шерехів русальної ночі і торопіла б, якби не Мамай, хоч, правда, тої ночі саме з ним ходити було небезпечно: вся нечиста сила, що казиться під Зелені свята, чорти й чортиці, відьми й русалки, вони охоче накоїли б своєму одвічному ворогові, Козакові Мамаєві, всяких капостей, та навіть і чорти, споглядавши сумне побачення закоханих, не зважувались їм заважати та й соромливо одвернулися в ту хистку хвилину, коли Лукія та Козак Мамай незчулися й самі, як опинилися в обіймах, завмерли, забувши все на світі: війни, злигодні, вічну самотність, запорозьку обітницю, котра забороняла навіть торкання до коханої істоти, а не те, щоб там що…

12

Скільки вони ось так проіснували — невідомо: хвилину, годину, рік чи століття, та й іще простояли б, може, хтозна й скільки, коли б не гавкнув на них Песик Ложка.

Гавкнув гемонський Песик так сердито й докірливо, як на це був здатен лише він. Аж виразні очі його засвітились таким зневажливим «ай-яй-яй», що коханці миттю відскочили одне від одного на пристойні три п'яді і, вже не зважуючись навіть за руки побратися, пройшли ще кілька кроків та й спинились коло воріт садиби Саливона.

Квітучі кущі калини сховали їх од випадкового ока, і стояли вони досить близенько, але з такою цнотливістю, не зважуючись навіть доторкнутись одне до одного, аж навіть прежорстокий нелюд Песик Ложка — соромливо одвернувся від них, хоч і вважав нагляд за моральною чистотою душі Козака за свій обов'язок, — соромливо одвернувся, з усім собачим терпінням дожидаючи, коли скінчиться оце взаємне терзання хороших і чистих людей, бо Ложка був старим, а тому переконаним парубком і ставився зневажливо до будь-якого за; лицяння.

А чарівниченька-ніч летіла, мов на крилах, і ставала ще таємничіша, і пісні русальні бриніли в ній, і поодинокі постріли скажених однокрилівців блискали в пітьмі по той бік Красавиці, і тьмяні вогники мерехтіли в кущах калини, очі сов, котів чи вовків, і зітхало щось, і вило щось, і співало нічне птаство, що над ним і досі горували многі солов'ї, але нічого того ні Мамай, пі Лукія не чули, нічого й не бачили, крім сяйва, найзвабливішого й найпрекраснішого з усіх сяєв багатої природи, сяйва закоханих очей.

Отак вони й стояли — за крок одне від одного.

Мовчали.

Зітхали.

Слухали, як серце б'ється, — та не в коханого серце, а тільки своє.

Козак Мамай коли-не-коли простягав руку до її натруджених пальців, але відсмикував, закручував оселедця за вухо або зітхав, або казав:

— От гаспидська люлька, знов погасла…

Та й знову зітхав, ніби це й не про нього віками йшла по Вкраїні слава жартуна, гультяя та звитяжця, і в цю святу й дурну хвилину з його лагідної посмішки було видно, що він либонь і не чаклун ніякий, і не характерник зовсім, а проста, добра й нещаслива людина, — підслухали б ви, читачу, що він тоді сердитій та милій Лукії казав:

— Ех, коли б…

— Дав би нам бог! — зітхала й стара дівиця.

— То було б у нас дітей із десяточок…

— Нічого в бога більше й не благала б!

— Отак узяв би мою донечку… та й пригорнув би… ось так і так… — але, зненацька схаменувшись, одсмикував руки од гарячої, як черінь, Лукії.

— Якби й справді ти хтів мати доню… і синів з десяток, ти, голубе мій глинястий, не так би… Не мучив би мене, хай тобі бог простить… Знав би, що я не можу більше так… Розумів би, скільки сліз моїх даремно висихає, скільки я ось тут… сама-самісінька… — I раптом дівчина замовкла, аж розсердилась — і на себе саму, і на коханого, і стала знов колюча та сердита, саме така, якою вона Мамаєві найбільше й подобалась, бо ж його самого люди здебільшого боялись, — а так же, гляди, й приємно буває мужньому та сильному чоловікові — когось рідного боятися: матері, старшої сестри чи коханої дружини, нехай навіть, як у цьому разі, трішки й молодшої від нього — на якихось двісті чи триста літ.

— От не люблю ж тюхтіїв! — сердито сказала гончарівна. — Чого розкис? Лихо ти моє чубатеє… чого?

— Я тобі хотів би й неба прихилити! А війна ж за війною! А смерть так і ходить круг наших людей! I не можу покинути січове товариство, щоб назавше прибути до тебе, щастя моє лютеє, дівко моя скажена: комусь — як мара, а мені — як зоря!

— Ах ти ж, собацюго старий! — ніжно сказала Лукія. Потім попросила: — Поцілуй мене, соколе!

— Не цілував і не буду! — буркнув Мамай, але, схаменувшись, поспішив обернути на жарт: — А то скажеш: «Оженився, сатано, заробляй же на пшоно!»

— Не скажу! — підібгавши губи, мовила Лукія, і це вже віщувало новий молебень чортові, тобто сварку між милими, і Козак Мамай, щоб не дати Лукії розходитися, так обережно поцілував її в скроню, що дівка сумно посміхнулась:

— Лихо ж моє чубатеє, ніхто мене не сватає! — і знов зітхнула: — Скільки ж це ми років з тобою… ось так?

— Давно… все ж перемінилось довкола. Поглянь! Ось тут був млин, вітряк, і нема вже того вітряка!

— Але ж вітер лишився? — лукаво спитала Лукія.