— Тягніть!

Михайлик і Ярина потягли.

Пан Оврам був не з опасистих, але все-таки не дуже легко було тягти мішок на другий поверх.

— Навіщо ми його — сюди? — ледве чутно спитав Михай

— А ми — не сюди! — в місячних сутінках лукаво пустивши бісика, відповіла Ярина.

— А куди ж? Ярина промовчала.

Вони його вже й од землі одірвали, вже досить високо й підняли, та ще чимало зусиль було попереду, коли Ярина пошепки сказала:

— Годі!

— Він же повис, панно!

— Так треба! Прив’яжи ось мотуз до гачка.

Тільки тепер збагнув, нарешті, Михайлик підступність заміру Ярини Подолянки і, коли б він не був такий несміюн, зареготав би тут, як навіжений.

Єдине, на що він спромігся в шаленому захваті, він знову нахабно її поцілував, оцю гордовиту і ще ніким не ціловану панну-шляхтянку.

— Геть! — прошепотіла вона з тихою люттю.

— Зараз піду, — покірно погодився Михайлик і… поцілував її знову.

— Я вб'ю тебе! — яросливо прошепотіла Ярина, бо ж ні скрикнути, ні вдарити хлопця не могла: під самісіньким вікном, борсаючись у зав'язаному мішку, висів пан Оврам Роздобудько. — Уб'ю!

— Тепер убивай! — радісно погодився нахаба і поцілував її вп'ять.

23

А внизу циганочка Мар'яна пошепки напоумляла знавіснілого пана Роздобудька, який, утративши останній розум, вовтузився в зав'язанім мішку.

— Нехай же швидше тягнуть! — гарчав Оврам.

— Зачепилося щось: ні туди й ні сюди! I не сіпайтесь, паночку: боки об мур пообшморгуєте.

— Дарма, пся крев! — тихо лаявся пан Оврам.

— Не шарпайтесь, ваша мость: вірьовка обірветься.

— Дарма, відьмо ти єгипетська!

— Падати ж високо! Сторожа вчує!

— Чому ж не тягнуть?!

— Цитьте! Хтось іде!

I панич лаявся не так уже й голосно, — шептав собі щось, мов рак у торбі, а циганочка знов перестерігала необачного шукача пригод і скарбів:

— Помовч, язичку, кашки дам! Бо як зачують сторожові собацюги…

— Дарма! — шепотів у мішку пан Оврам.

— Дарма, та не дуже! — і, підступивши впритул до висячого лантуха, циганочка чіпко помацала бідолашного панка. — Вони ж, собацюги оті архирейські… трішки підскочить угору та й сюди — зубами… або й сюди! — і Мар'яна вщипнула знову за м'яке так дуже, аж синець там набряк, мабуть, і дівчинка стиха сміялася, наче далекий струмок жебонів, але від того ніжного леління наче гарячим приском сипонуло по спині шукачеві, бо в голосі циганочки, бриніло щось таки відьомське й незбагненно погрозливе, хоч вона мовби й розраджувала його в тій халепі: — Сидіть тихенько! До ранку тільки…

— Що ж буде вранці? — обережно спитав з мішка пан Оврам.

— На добраніч! — не відповівши на тривожне запитання, чемно попрощалась циганка.

— Постривай! — заволав пан Оврам.

— Тихше-но! — спинилась Мар'яна. — Хтось там іде.

— Не кидай мене! — стиха зойкнув Оврам Роздобудько. — Коли то мирославці, ти їм скажи: в мішку, мовляв, щось потрібне повісили. Щоб тільки не торкались вони до мене, щоб не мацали… скажи що-небудь!

— Я їм скажу: в Мирославі дзвони знімають же? На гармати? От у мішку й повішено дзвона. Ніхто й не займе: кому ж посеред ночі скортить дзвонити! Чи не так?

— А так… — непевно й зовсім уже тихо озвався пан Оврам.

— Тільки ви, пане мій… коли хто зачепить все-таки, озивайтесь, як і належить дзвонові.

— Як же воно?

— Раз товсто: бам! Удруге тонко: дзінь! Ось так… — і циганочка потиху проспівала оті «бам» та «дзінь» і нараз принишкла, бо під самісіньке вікно підступила нічна дівоча сторожа разом з Козаком Мамаєм.

— Чого ти тут? — спитав у Мар'яни Мамай.

— Балакаєм з панночкою, — невинним голоском відповіла ворожка, кивнувши на вікно.

— Еге ж, зі мною, — озвалася з кімнати Подолянка.

— А що це повішено в мішку? Собаку?

— Дзвони, — відмовила ворожка.

— Чи ж добрий мають голос? — поспитав Мамай.

— Два голоси: товстий і тонкий.

— А ось я спробую, — сказав Мамай і оперіщив палюгою по мішку.

— Бам! — озвався баса пан Роздобудько. Мамай оперіщив удруге.

— Дзінь! — тоненьким голоском задзвенів шляхтич. А потім знову:

— Бам!

I ще раз:

— Дзінь!

Досхочу надзвонившись, Козак Мамай подався з дівочою сторожею далі, і аж тут тільки пан Роздобудько заверещав, як півтора чорта, та й то не дуже голосно.

— Гей, ти там, відьмо циганська! — стиха покликав шукайло.

Та ніхто не озвався.

Мар'яна вже зникла з саду.

24

— Iди вже собі геть! — так само тихо, не забуваючи про чуйні вуха пана Роздобудька, благала, пручаючись, Подоляночка, але вирватися з Михайликових лабет не могла, хоч і була дівкою, нівроку їй, міцненькою. — Пус-с-с-с-сти! — скаженіючи, сичала вона.

— Ти попроси, як слід, — лагідно запропонував Михайлик.

— Будь ласка! — знемагаючи від палючого й досі невідомого їй шалу, попросила панна.