— Варенухи!

— Скільки?

— Скільки в тебе є! — і він, хизуючись, висипав на залитий горілкою стіл жменю талярів, динарів та червінчиків. — На всі грошики!

— Сам стільки видудлиш, лебедику?

— Частую всіх! — і він уклонився лицедіям. — I вас, панове! — і він віддав чолом сивоголовому Романюкові з поляками та сербами, і всім, хто трапився на пізню ту годину в шиночку Насті Певної. — Прошу, панове товариство! — і Михайлик, ще раз уклонившись, сів до столу. — Прошу до гурту!

— А мене до чарки й не просиш? — спитала Чужа Молодиця, пускаючи бісики та згрібаючи в поділ білосніжної мережаної запаски, що визирав з-під розведених унизу кутиків полтавської плахти, Михайликові динари, червінчики й таляри.

А мене, соколику, й не просиш?

— Ти й так хмільна, — недбало кинув Михайлик, намагаючись притлумити почуття невиразного й глибоко захованого страху, який поймав його перед цією жартівливою молодицею.

— Я ж не пила ні краплі! — дзюркотливо засміялась Чужа Молодиця.

— А тобі й не треба, — знизав плечима одверто простодушний хлопець. — Ти ж бо й сама п'янюча, мов горілка!

I одвернувся.

Щоб не видіти її очей, бо в них на мить майнув той самий жовтий, лиховісний вогник, який вразив Михайлика, щойно він переступив поріг шиночка «Златомальована коса».

Ковалика нашого, як і всякого тут чоловіка або парубка, щось незбагненне вабило до цієї молодички, прозваної Чужою, по ж вона ввесь час палала полум'ям невситимої жаги до нашого брата, але щось, таке ж незрозуміле, заразом і одвертало від неї Михайлика, і він щулився під її допитливим зовущим зором.

Іван Покиван спритно помагав Чужій Молодиці переливати п чари та келехи киплячу варенуху, дванадцять дзигаревих годин варену в горщику, щільно замазаному тістом або глиною, з міцної горілки — з сухими грушами, яблуками, хвигами, родзинками, вишнями, сливами, ріжками, імбиром, гвоздикою, цинамомом, мушкатом, стрючкуватим перцем та липовим медом, — допомагав шинкарці переливати на припічку киплячу варенуху, що з неї, з нового горщика щойно зняли широку затичку, зроблену з хлібної скоринки, і хмільна пара спалахувала пекельним синім полум'ям над чарами та коряками, і скоро вже стояла перед кожним гультяєм посудина, і всі взяли до рук те вогнисте люциперове питво.

Взяв свою чарку й Михайлик.

I здригнулась ненароком з першою в житті чаркою юнацька рука.

I хлюпнула на стіл варенуха, і заколивалось на столі кволеньке синє полум'я.

— Ой! — несподівано скрикнула Чужа Молодиця.

— Чого це ви, тітко? — збентежено спитав Михайлик.

— Так… дарма! Нічого… Пийте ж!

Задивившись на пекельні вогники в чарках, усі чомусь мовчали.

30

— Ерго бібамус! — відповідаючи якимось мислям, неначе сам собі, звичною латиною сказав отець Ігнатій Романюк.

Бувши ретельним слугою господа бога, він, протягом життя попуючи, по шинках, звісна річ, не ходив, а це сьогодні був його перший вихід між гулящі люди по тому, як отець Ігнатій зняв сан служителя католицької церкви. — Ерго бібамус! — повторив він, сам собі дивуючись, бо ж цих п'яницьких слів його уста не промовляли з молодечих літ.

— Випиймо! — погодилися й поляки, примхою долі занесені далеченько від рідного дому, найманці гетьмана Однокрила, що їм уже й не хотілось воювати.

— Нєх жиє добри хлопак! — підіймаючи дерев'яного михайлика, проголосив один із них.

— Живео младич! — озвалися й серби.

— Щасливий будь, мій хлопчику! — з добрим виразом на худому обличчі сказав і Йван Покиван.

— Оце є саме те, — думно промовив Романюк, — за чим я й поспішав сюди: щоб народи наші були разом…

— Разом! — підніс свій келех іще один сербин, Стоян Богосав, урятований нині від шибениці, і спитав у Романюка: — Коли ж буде твоє послання, попе?

— Кому послання? — спитав Прудивус.

— Оце ходжу та й думаю, закличного листа складаю до черкасів… до простих людей України.

— Про що листа?

— Щоб тримались Москви, — відповів Романюк і, вставши, знову сказав: — Ерго бібамус! — і притьмом вихилив келех прегарячої варенухи, бо ж тримати срібний бокал була несила, так він розпікся від киплячої горілки, що палахкотіла синім вогнем.

За ним випили і всі інші.

Тільки Михайлик іще тримав у руці свою чару, дивився на кволий вогонь — не без страху, бо ж належало пити вперше в житті, і товариші, видно, зрозуміли це, і аж замовкли, збагнувши значність такої хвилини.