— Просимо до гурту, — призволив єпіскоп.

— Смачненьке щось? — і витяг з-за халяви срібну, ложку.

— Козацький мудрий борщ! — відповів Козак Мамай і замалим не пирснув, побачивши, як пан обозний зблід, як сховав ложку, як зразу ж заспішив додому:

— Мені пора!

— Чого так раптом?

— Дружина молода. Чекає…

— Підожде!

— Е-е, — щасливо посміхнувся Пампушка. — Коли б ти мав таку знадливу жіночку! Та коли б вона тебе ось так любила! — і пан обозний, весь у пір'ї й соломі, запишався, мов сучка в човні, бо й справді, він був цієї ночі вперше ощасливлений таким бурхливим і для пана Купи несподіваним нападом кохання пані Роксолани, яка вже приступила до здійснення свого підступного заміру: надто ретельним виконанням шлюбного обов'язку зжити зо світу підтоптаного мужа. I, звісна річ, нічого ж не відаючи про замах на його життя, пан Купа-Стародупський щиро тішився наглим щастям.

Аж навіть щебетав оце тепер перед самотнім бурлакою Мамаєм.

Аж хизувався. I казав:

— Не знаю, що й робив би від таких шалених любощів! Скарби шукав би! Воріженькам голови стинав би! Iв би та пив би без упину, без утоми, без міри! — і знову повів носом, але, знов занюшивши гемонський запах мудрого борщу, спрожогу рвонувся до дверей.

— А скуштувати борщику? Пане обозний? — спитав Козак Мамай.

— Зникла хіть до їжі.

— Страви козацької злякався?

— Не те, щоб злякався… — і пан Пампушка, схилившись до вуха Мамаєві, сказав нишком: — Я боюсь… коли б після такого міцного харчу… боюсь, що я не зможу…

— Чого не зможеш? — так само пошепки спитав Мамай.

— Коло жіночки… — і пан Пампушка скраснів, як юнак, як варений рак. — То я піду! — і знову рвонувся до дверей.

Але в ту мить до куховарні вступили один за одним — куценький ченчик, Прудивус, отець Ігнатій Романюк, Іван Покиван і лютий-прелютий Данило Пришийкобиліхвіст.

— Прошу до столу, панове, — запросив владика, і бідолашному панові Купі нічого не лишалось, як знову витягти ложку та й сісти разом з усіма до кухонного столу, на якому вже парував під покришкою здоровенний казан.

Владика спитав:

— Може, по чарці б?

— А чого ж! — озвався пан обозний, бо ж треба було набратися сміливості перед козацьким мудрим борщем.

Владика, господарюючи, заходився наливати, а Козак Мамай зітхнув:

— Ой, владико, милость твоя велика, та… чарка мала!

— Можна й більшу, — погодився Мелхиседек, налив більшу, але Мамай одвів рукою:

— Січовикові на війні не слід. Пампушка з подивом зиркнув на Козака:

— Кажуть же, що ти — по два барила враз! — Балакають, — кивнув Мамай.

— Тебе ж, Козаче, — провадив далі Пампушка, — на всіх дверях, по козацьких хатах, — та й до дверей куховарні обернувся, — малюють тебе з чаркою?

— Малюють, — розвів руками Козак Мамай. — Ого! Ще й не таке в народі намалюють чи розкажуть! Чув же я від людей, буцімто Козак Мамай прожив на світі — невідь скільки год! А я ж — отак, як бачите: все — сорок та й сорок! — та й хитрувато посміхнувся, так що й не втнеш — жартує, а чи правду каже він, оцей химерний козарлюга.

— Отак і не хильнеш?

— Хотілось би до скляного бога прикластись, та ба!

— Ти ж сам казав, що після бою можна.

— Після сьогоднішнього — можна, але ж перед завтрашнім… Січовикові ж, бач, трудніше від ченця. Правда ж, отче Зосимо? — звернувся він до куцого. — Вам коли чогось не велено, то ви мерщій до келійки та й… нишком? Так? А січовик — усе проміж людьми. Ні запаски, ні чарки! Та й совість козацька проти чернечої — не така вже й чорна. Та й січовий закон — дужчий від божого: на війні — ані краплі! Хай би там що казали про запорозьких братчиків…

— То хильнемо й без тебе, — погодився владика.

— Та й без нас, — додав, кивнувши на спудеїв, Тиміш Прудивус. — Нам пора вже рушати.

— Тоді борщу?

— Борщу то й борщу, — погодився Тиміш і витяг ложку. — Для зважливості в дорозі такий мудренний борщик — ого-го!

Мамай посунув на середину столу гарячий казан, що від нього аж дубова стільниця ввігнулась, зняв покришку, гаряча пара козацького борщу вдарила в носи до сліз, аж гавкнув під столом бувалий Песик Ложка.

— Ну, що ж… — прорік єпіскоп і взявся до чарки. — Дай боже!

Хто хотів, той випив, і всі ті добрі люди, попідкручувавши вуса, щиро заходились коло мудрого борщу.

— Ач! — поважно мовила Явдоха. — Кому ж і їсти мудрий борщ, коли не нам, не сотникам?! — і ненька з виразним побоюванням позирнула на сина, бо знала, звісно, що за пекельна річ — мудрий козацький борщ, якого Михайликові зараз доведеться скуштувати в перший раз.

27

— Та й добрий же борщ! — ледве передихнув старий Гнат Романюк, вимушено помовчавши після першого враження, яке часом буває враженням найдужчим.